Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Ой... пожежа!!! Горимо... – дами 40+ захвилювалися.

“От дурненькі... – подумав Максим, – ну звідки ці курячі звички? Бігати даремно й кудкудакати”... Він швидко підійшов до столу і рвонув, видираючи верхню шухляду з замком... Усередині, їдко димлячи, лежав невеличкий прилад. Вихопивши з шухляди, Макс кинув його у металеву урну, а залізяку, своєю чергою, виставив на підвіконня у відчинене вікно.

– Це що у вас таке? – у лоб запитав він тітку.

– Це... це моє... – очі її бігали. – Це моє! Яке ви маєте право по столах лазити? – тітка пішла в атаку. Така собі лінія оборони… дурнувата, як і сама Кабаниха. Наче хтось злякається і усе їй віддасть…

– Мадам, ви схоже взагалі береги поплутали? – у світлі поточних подій, Макс не боявся гніву недолугої баби, хоч би там що.

– Валечко, – звернувся він до однієї з молоденьких співробітниць, – набери, будь ласка, Віктора Петровича, потрібно, щоб він негайно підійшов сюди.

Після цих слів він постарався стати так, щоб лиха баба не змогла прорватися до свого столу.

– Максиме! – головбухша вилізла зі своєї нори... – що ти собі дозволяєш?

– Тамара Миколаївна... ви ж бачите – пожежна небезпека, задимлення... потрібні фахівці розібратися, що тут у нас так самозаймається... А то раптом справді пожежа почнеться.

СБшник прилетів як на крилах. Тільки глянувши на ту штуку, у смітнику, він кудись передзвонив і за три хвилини вже прискакали троє його хлопців. Дим із приміщення уже вивітрився, але всіх, включно з головбухшою і Максимом, ввічливо, але наполегливо попросили пройти в зал для нарад і звідти не виходити. Гарантом цього був один із трійці, який залишився стояти біля дверей. Що там далі відбувалося Макс тільки здогадувався. Найімовірніше – хлопці Віктора Петровича прошерстили все приміщення, зняли жучки і розібрали на молекули речі нещасливої баби. Далі їх усіх по одному стали висмикувати на “поговорити”.

Макс видав історію так, як вона виглядала в очах присутніх у кімнаті, і на цьому для нього все і закінчилося. Ні головбухша, ні її улюблениця на свої робочі місця не повернулися. Найдосвідченіша з решти дам замінила Головну, і, як зрозумів Макс, була цим задоволена, що свідчило про те, що це всерйоз і надовго, а якщо вона впорається – то назавжди. Усі інші трохи переділили між собою обов’язки, і робота увійшла у звичне русло. Дами в бухгалтерії були напрочуд не балакучими, тому вся ця історія далі нікуди не пішла. Ну або це СБ спрацювало, на випередження, так би мовити. Ближче до кінця дня до нього в його нору зазирнула Вірочка і передала, що ні головна, ні її подруга більше не працюють, щоб він зробив необхідні зміни в системі. Це вже був офіційний наказ.

Додому дісталися без пригод, весело теревенячи з Танею. Вона світилася від щастя, розповідаючи який її Вітя турботливий. Вони разом уже придумали оригінальне ліжечко для малюка, Віктор сам його зробить. І взагалі... все просто чудово. Таня запрошувала його якось зайти, бо вона дуже хоче, щоб вони з Віктором познайомилися по-справжньому... Макс погодився, а чому й ні? Тільки вже наприкінці поїздки, користуючись збільшеним вуличним шумом, Таня тихо сказала йому: “А.В. сказав, що ти великий молодець. І що він це цінує. Вже не знаю, що ти там накоїв у бухгалтерії, але я за тебе дуже рада. Так... ще СБ зняло з чергування одного з охоронців”.

Така похвала від шефа була рівносильна ордену. Макс кивнув, показуючи, що все зрозумів.

Забігши у квартиру, швиденько накидав псу їжі в миску – чотирилапий чекав на нього біля будинку. Почухавши кудлату голову за вухами, Макс переодягнувся, випустив задоволеного песика гуляти далі й рвонув до спортзалу. Він і так пропустив кілька звичайних своїх тренувань, а сьогодні ще й дівчата мали прийти.

Вони вже його чекали. Сяючі обличчя говорили краще за них самих, видаючи їхній настрій.

– Ми прийшли…

– Ми готові…

Як завжди, обидві примудрялися все робити синхронно.

– Бачу, бачу... красуні... – Максим зробив вигляд, що оцінив їхні фігурки. Та й справді оцінив, без всякого вигляду. А що? Задоволення має бути чесним…

– Дівчата... ви в театрі були? Зумієте зіграти роль?

Сестрички здивовано переглянулися.

– Були... давно…

– Зможемо... напевно…

– Я вас зрозумів... Нічого, які ваші роки... побуваєте ще в театрі. Хочу попросити вас зіграти роль... Жінки часто її грають, але я вас хочу попросити зробити це навмисно... Ви пам’ятаєте, ми розмовляли, обговорювали, чому не можна нікому розповідати?

– Пам’ятаємо. Це важко, – Марія глянула на Надю, та трохи порожевіла, – але ми тримаємося, намагаємося. Нікому нічого не сказали.

– Зрозуміло. Я у вас не сумнівався, хоча розумію наскільки важко молодим дівчатам не поділитися своїм щастям із близькими... Мені треба замаскуватися. Зробити так, щоб про те, що з вами було, ніхто не дізнався. Розповідайте божевільну історію, люди в це вірять. Як, до речі, ви вдома пояснили, де ви були майже дві доби ну і все інше?

– Прийшли, – Маруся почала першою – Мама вже була в паніці, тато ще тримався. Спочатку на радощах нас вилаяли, потім обіймали півгодини... а лише потім мама помітила... Ми всі були на кухні, вечеряти збиралися. Вона раптово зупинилася, просто там, на кухні... І дивилася, як Надя посуд стала мити. У неї раніше це зовсім погано виходило, впускала тарілки часто, а тут крутить їх одну за одною і все тут. А в мами очі круглі, а я стала картоплю чистити, вона ж мені ніж ніколи не давала…