Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Макс аж здивувався – раніше Віра була скромнішою у словах, але тут відчинилися двері кабінету і звідти визирнув шеф... Макс одразу ж зробив йому благальний жест руками і показав про необхідність мовчання. Шеф, украй здивований тим, що вже почув, відкрив було рота, щоб висловитися з приводу Максової пантоміми, але тут на допомогу хлопцю прийшла дівчина, своєю чергою повторивши ті самі знаки. Мак узявши зі столу аркуш, швидко написав “У приймальні та кабінеті прослушка, потрібно поговорити. У мене” і передав тому. Шеф не був би шефом, якби не вмів ухвалювати рішення миттєво. Дописавши на тому самому аркуші “+ нач СБ”, він ткнув пальцем у себе, Макса, Вірочку і в запис на папірці, показавши на пальцях цифру десять, зник за дверима.

– Ну тоді, тим паче, я просто зобов’язаний намагатися зацікавити молоду леді й маю щастя запросити вас завітати до мене на чашку найпрекраснішого чаю... тортик додається, – народивши цю фразу, Макс нахабно посміхнувся в очі дівчині, в якої від подиву здійнялися й вигнулися вже обидві брови... “Треба ж, – подумав Макс, прямуючи до себе, – так уміти треба... одразу двома бровами і так само, але окремо... у мене от не виходить... хоч як старайся. Напевно, брови не такі”...

Рівно за десять хвилин до нього зайшли А.В., Вірочка і Віктор Петрович – начальник служби безпеки. Слух Макса дозволяв йому чути все, що робиться далеко за дверима, тому додаткових заходів від підслуховування він не вживав.

– Макс, поясни – почав шеф.

– Те, що мені сказала Тетяна Миколаївна, не є таємницею від присутніх?

– Зрозуміло, що ні, – шеф був сповнений нетерпіння.

– Після розмови з нею в мене виникла думка, що якщо на нас наїжджають уже кілька разів, то це не спроста триває так одноманітно. Звідкись іде інформація. Знайомий зі СБ однієї фірми позичив прилад, я перевірив імовірне місце – жучок є. Він у лампі у Віри на столі. І ще у вас у кабінеті, шеф…

– Вікторе Петровичу? – той грізно подивився на начальника СБ.

– Ми перевіряли приймальню тиждень тому, все було чисто. Сьогодні перевіримо всі основні місця, завтра-післязавтра – все інше, де є сенс ставити прослуховування. Скажіть, Віро... а звідки у вас ця лампа? У четвер її тут не було. Вам хтось її подарував?

– Вікторе Петровичу, – голос Віри був сухий і холодний, – жодних подарунків без дозволу Андрія Вікторовича я не приймаю. А лампу принесли зі складу, за моєю заявкою. Темніє вже надвечір, а мені працювати треба, ось і попросила лампу.

– Усе сходиться, – Максим, вирішив пригасити багаття образ, щоб не розгоралося. – Рита була на зв’язку з цим своїм турком… поки вона була на роботі – у них було джерело інформації. Через неї ж проходила вся документація. Тепер її звільнили – джерело обірвалося. Значить, є ще хтось, хто міг підсунути в лампу жучка, знаючи, кому ця лампа призначена. – Усі обернулися до начальника СБ.

– Я згоден. Прошу всіх поводитися так, ніби ви не знаєте про прослуховування. Ми спробуємо зіграти контргру. Максим... що ще ви виявили?

– Імовірно в кабінеті шефа два, у бухгалтерії теж два – один у головбуха, інший десь у загальній залі. Більше не знайшов.

– Добре, я зрозумів. Усе ж як швидко зроблено – звільнення Рити – це ледь три дні минуло, лампа з п’ятниці вже стояла... І рівень доступу... до кабінету Андрія Вікторовича далеко не кожен заходить…

– Тут я вам нічого не підкажу. – Максим розвів руками.

– Тоді так, – шеф був дуже серйозний. – Ти, Максиме, якщо ще щось дізнаєшся, то одразу повідомляй Віктору. Якщо його раптом немає – мені або Вірі. Ну а ти, Вікторе Петровичу, рий землю, але знайди мені цього крота. Віра... ти продовжуєш працювати у звичному стилі. Ти нічого не знаєш, не розумієш. Усе, розійшлися.

“Прямо агент 007, – подумав про себе Макс, прийнявши гордий вигляд у дзеркалі у Віри в кабінеті. – Ідіот ти, а не агент, – від засмучення Макс ледь не ляснув себе по лобі. – Ти ж по електроланцюгах лазив туди-сюди... можна ж було спробувати переглянути, куди від цих мікрофонів іде потік”... – І бігом кинувся до себе. За годину перевірок і повторних перевірок він уже все знав. Не дарма було витрачено час до цього дня. Два мікрофони, той, що в шефа, і той, що в приймальні, спрямовано транслювали надвір в білий бус побитого типу... Іржавий форд стояв тут дуже давно, колеса були спущені й уже вростали в землю. Де був його господар ніхто не знав. А ось ті два, що були в бухгалтерії, працювали кудись у цій же будівлі. Лукаво посміхнувшись, Макс пішов у бухгалтерію.

Зайшовши до просторого кабінету, він побачив ту саму сумно-похмуру картину... Троє жінок 40+ щось клацали в компах... Дві панночки молодшого віку сортували документи. Найкраща подруга головбухші, схилилася над начальницьким столом і щось бубоніла тій на вухо. Дівчата привітно привіталися з Максом, а він, своєю чергою, підійшов ближче і став допомагати їм складати досить важкі швидкозшивачі на полиці шафи, між справою намагаючись відстежити куди ж саме передає мікрофон. Щоб помітити, чи якось спрацьовує той, намагався говорити голосніше, чіткими короткими фразами. «Ага... ось він... десь ось там, за жалюзі... Безглузде місце, прибиральниця ж знайде, вона в нас старанна. А ось тут видно і стоїть приймач... на кожне моє слово від мікрофона йде імпульс, а тут одразу ж спрацьовує щось інше... І що воно таке? О! записуючий пристрій якийсь... На флеш пам’ять жене все, що тут відбувається... І флешка майже повна... А ось ми її ось тут і ось так..» – Він подумки з’єднав дві лінії, щось гучно клацнуло, і з шухляди столу улюблениці головбухші здійнявся дим…