Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава сімнадцята. 10-те жовтня, понеділок, день 36-й

З ранку він знову ледь не проспав. Добре, що Махно допоміг. Після третього дзвінка будильника, пес підійшов і старанно сопучи, поцупив у Макса покривало. Снідати було вже ніколи, схопивши два бутери побільше і недопитий пакет із соком, вискочив з дому. Собаку взяв із собою, надворі той пішов за своїм планом – освоювати свою територію. Тепер, коли він так чудово видужав, у нього додалося різних справ.

На завод доїхали без пригод, Макс продрих увесь час поїздки, нахабно розвалившись на задньому сидінні. Голова боліла сильніше, ніж зазвичай, у мозку була якась вата й туман. Утім – за ту годину, що вони були в дорозі, йому ґрунтовно полегшало. Після тієї, пам’ятної всім поїздки, водій Саша абсолютно не бажав нікуди поспішати, їхав тільки за правилами і на всі підзужування посилав усіх лісом. Таня, яка сиділа в першому ряду сидінь і, мабуть, очікувала, що Макс сяде поруч, здивовано глянула на нього, коли той проліз на задній ряд, але нічого не сказала.

Закрившись у себе, користуючись тим, що все налагоджене і працює, Макс зосередився на вивченні своїх нових можливостей, добре, що це можна було робити із заплющеними очима. Він уже впевнено блукав мережами, як високовольтними, так і слабкострумовими, лазив по компах і пристроях, якщо пристрій був електронним, то іноді навіть виходило робити найпростіші дії – щось увімкнути або вимкнути. Спостерігаючи за проходженням імпульсів у ланцюгах, можна було зрозуміти, що це таке працює. На жаль, жодних розумних ідей, як це застосовувати в житті, поки що йому не приходило. На щось серйозне не вистачало або сил, або знань. Після обіду знову поліз внутрішніми мережами, тренуючи свої навички – електрики за його вказівкою вже виявили в підвалі ділянку кабелю, що замокла у воді з прорваної труби, а також ще три місця, де ізоляцію було просто сильно пошкоджено – цією лінією постійно були перевантаження і спрацьовували запобіжники.

– Розумієш, нам ця ділянка вже мозок виїла, щодня по кілька разів усю апаратуру вибиває... Ми вже і так, і сяк... навіть перевірили всіх, може хто три чайники в одну розетку вмикає, нічого знайти не могли. За будь-яку соломинку хапалися. А воно бачиш, як – хто б подумав, що там труба протікає... Як ти це знайшов-но – не розумію, воно ж у землі було все, і не видно нічого... – начальник електродільниці від переповнення почуттів довго трусив Максу руку, – а шеф мене, розумієш, щодня... і так, і сяк,.. а сказати й нічого... розумієш…

– Та не напружуйся ти так, Семенович... ну випадково ж вийшло. Іду, дивлюся, земля мокра... вона ж там не щоразу мокра, тільки коли злив робили... от ви й не бачили. – Макс на ходу придумав цілу теорію, дотримуючись якої, він і знайшов ці кабелі. Тепер, коли його припущення по витоках підтвердилися, він став впевненіше розуміти те, що бачив у хитросплетінні енерголіній.

Сьогодні вирішив переглянути, що робиться в офісній будівлі, її відділах і приміщеннях. Так... тут зрозуміло – у сусідів усе просто, три компа і ноут і вже гріються обігрівачами. Це ж треба – ще тепло як, а вони вже мерзнуть... Ну, цим нехай Семенович займається, його обов’язок сваритися за таке. Може й справді холодно комусь. Далі була приймальня. А ось тут Максим зацікавився. Точніше, спочатку проскочив, не звернувши уваги... але майже одразу повернувся. Ну, от що це за маленький хвостик від загальної лінії відходить? Он ще три таких... Але за кілька секунд замислився – а як це? Тобто – висить дріт під живленням... у нікуди? До цього обірвані дроти ніяк не світилися взагалі, там, де були порушення, лінія різко тьмяніла, світилася, так би мовити, у пів накалу... а ці шматочки виглядали не так. Вони світилися як треба, значить перебували під напругою, але виглядали як обривки. І ще – крайній відрізок цього дротика створював навколо себе поле. Поля, Макс, після знайомства з електропідстанцією і підзарядкою від її лінії, легко знаходив просто відчуваючи їхню напруженість.

Поміркувавши, де ці дротики мають знаходитися фізично, пішов на розвідку. Вірочка зустріла його запитуючим поглядом. Він же виразними жестами їй показав, щоб мовчала, якщо що, і почав огляд приміщення. Для вигляду позаглядавши в різні місця і під крісла, щоб усі ті, хто про його пошуки дізнається, подумали, що він саме знайшов, а не точно знав, де пристрій розташований, Макс наче випадково взяв до рук модний світильник у Вірочки на столі. Дівчина дивилася на нього насторожено, зігнувши одну брову, усім своїм виглядом наче запитуючи – ти вже зовсім чи ще почекати? Макс ще раз жестом показав їй, що треба мовчати і зняв нижню кришку з підставки лампи. Там, у ніші, куди мав ховатися дріт під час транспортування пристрою, на самому кабелі був акуратно пришпилений незрозумілий наріст. Зробивши на обличчі здивування, він повернув лампу так, щоб Вірочка побачила, ще раз показуючи, що треба мовчати.

– Щось ти, Вірочко, останнім часом сумна... неговірка... – поставив відволікаюче запитання. Якщо їх прослуховують, то повинні ж чути хоч щось, що тут відбувається.

– А чому радіти, Максиме Олександровичу? – Вірочка була дівчиною розумною, що ще раз і довела.

– Ну-як же... ось я до тебе зайшов, думав – чаєм пригостиш... ех... не вже ж це не в радість? – Макс удавано зітхнув, – не любиш ти мене... – Ця їхня гра тривала вже давно, тож ті, хто “слухав” цю кімнату, не здивуються його приходу... А те, що це був саме мікрофон прослуховування, Максим не сумнівався.

– Не люблю, – поступливо погодилася Вірочка…

– Ну, я тоді іншим разом зайду, раптом ти передумаєш. Адже може таке бути? є в мене шанси?

– Шанси є, як не бути... ви чоловік молодий, цікавий, хіба мало, що зацікавить скромну дівчину…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍