Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

Корній (слабо). Що там, Рито?

Рита. Нічого, милий, нічого... Спи спокійно... Спи тепер.

Вертається, пригортає до себе Корнія, цілує Лесика, потім мужа, кладе голову йому на плече і з щасливою, стомленою посмішкою заплющує очі.

Скрипка грає серед мертвої тиші.

МІЖ двох сил

Драма на чотири дії

ДІЄВІ ОСОБИ:

Микита Іванович Сліпченко Гликерія Хведоровна, його жінка Софія Христя

Марко їхні діти Тихон Арсен

Панас Антонович, чоловік Христини Сємянніков)

Грінберг / лідеРи большевиків Микола Петрович Білянкевич Сініцин

Подкопаєв > большевики Сорокін ;

Красногвардейці, селяне, робітники.

Діється в одному з великих провінціяльних міст на Україні в початку 1918 року.

ДІЯ ПЕРША

Велика кімната. Вона одночасно служить і за їдальню, і за робітню, кабінет і вітальню. Ліворуч від глядача ближче до рампи теслярський варстат. Тут же дошки, струменти теслярські; над варстатом до стіни поприбивані полиці з пофарбованого дерева. Біля варстату стоїть невеличка шафа для книжок, яку допіру роблять.

Далі по лівій стіні полиці з книжками. Між варстатом і полицями з книжками двері в другі кімнати. В задній стіні велике італійське вікно. Крізь його видно будинки міста. Біля вікна зліва стоїть стіл до писання, фотель. Справа буфет. В стіні, що праворуч, другі двері до сіней. Попід сею стіною стоїть широка турецька канапа. Над нею старовинний український килим і портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кімнати стіл, покритий білою вишиваною скатіркою. Скрізь на стінах портрети українських письменників, так само прибраних рушниками.

Панас. (Років ЗО, з голеною бородою, білявий, в очах переважно юмористичний вираз. На йому сорочка з сірого товстого полотна, на шиї зав'язана червоною вузенькою стьожкою; рукава закачані. Підперезаний темно-синім поясом. Чорні неширокі штани в чоботи. Він дивиться у дзеркало, розглядаючи себе зо всіх боків. Коли в сусідній хаті чується голос, він хутко одходить од дзеркала, бере рубанок і стругає.)

X р и с т я. (Років 24-х, білява, з м'якими рисами лиця, одягнена в білу блюзку й синю модну спідницю, на спині дві коси. Хутко входить і шукає по хаті, поглядаючи скоса на Панаса.) Та де ж вона? Оце, їй-богу! Ну, нема ж, та й годі! Паню, ти не бачив татової шапки?

Панас. Бачив. На трапку лежить. (Не перестає стругати.)

У п’єсі в основному зберігається авторська орфографія.

Христя. Ай, Паню! (Шукаючи, підходить до Панаса, м'яко, занадто щиро.) А знаєш, Паню, тобі таки без бороди далеко краще! Тепер у тебе зовсім український тип. А тоді трошки скидався на кацапчука, це через те, що борідка була білява і трошки цапина. А тепер же зовсім такий, як чотирі роки назад.

Панас. (Ніби шукає щось круг себе й заглядаючи за Христю.)

Христя. Що ти шукаєш?

П а н а с. Та щось тут допіру говорено про мою борідку. Хто то, Христю?

Христя. Авжеж, краще. А що я вчора казала, що гірш, так то я так... з поганого настрою. Мені здавалось, що ти поголився ради приїзду Софії, щоб бути таким, яким вона тебе знала.

Панас. Ага, а тепер уже не здається?

Христя. Ну, Господи! Ну, розуміється, ти можеш хотіть подобатись Софії. Що ж тут такого? Хіба це зараз же повинно значити, що ти в неї закоханий? Господи Боже! Невже ти думав учора, що я іменно це думала? Паню!.. Але даю тобі слово, я зовсім так не думаю. Ти віриш мені? Віриш? (Зазирає йому в лице, ловить руку з струганком.)

Панас. (Сміється.) Ах, ти хитрюга!

Христя. Чим? Чим? Чим же я хитрюга?

Панас. Ну, дитинча, іди шукай шапку, мені треба докінчить оцю поличку. А то як прийде Софія, як закохаюсь у неї, то й не кінчу вже зовсім.

Христя. Ну, а хіба ж ти не радий, що вона приїжджає? Ну, скажи по правді. Трошки все ж таки хвилюєшся, га?

. Панас. Ні, мені дуже сумно. І страшно: а що знаєш, як повернеться стара любов? Га? Що ж ми тоді робитимем, мала моя, га? Стара любов, брат, цупка, живуча. От морока буде!

Христя. (Несподівано гірко.) На що їй повертаться, коли ти її й тепер любиш і не переставав усі ці чотирі роки любить.

Панас. (Сміючись.) От-так маєш!

Христя. Ах Господи, і чого б я приставлявся. І зо мною ти женився тільки на злість їй, і бороду поголив

*

тільки для неї, і стоїш тут з рубанком для неї. Ах, ^ещаг сний поет, мусить теслярством зароблять на хліб. Бідний талант, загинув через "сімтю” А Софія, як же, відома артистка російської імператорської сцени, вона зрозуміє...

Панас. (З посмішкою пильно дивлячись на неї.) Дитинча, навіщо ти собі кігтоньки в серце запускаєш? Га? Навіщо дряпаєш? Нікому з того абсолютно ніякої корис-ти немає. Повір ти мені.

Христя. (Плаче.)

Панас. Так... Додряпалась.

X р и с т я. Ти нік...коли м...мене не любив... Тільки її... І тепер...

Панас. Ну, скажіть на милость, що значить одна маленька, паршивенька, цапина борідка. В руки взять нема чого, а як зголив, так які сльози через неї. Ні, дитинча, годі, я заведу через місяць тобі таку, що всі кацапи будуть ахкать. Ой, побачиш... На виставку в Рязань пошлю її. (Обніма й злегенька милує.)

Христя. (Плаче й сміється.) Я поганка, Паню! Ти не сердься на мене, але мені так боліло ввесь час, так боліло. А тепер, знаєш, легче. Як сказала, так і легче.

Панас. (З усміхом.) Ну, звичайно, як звалиш каменюку, так воно вмить легче.

Входить Сліпченко. Він присадкуватий, кремезний, років 50. Вуса довгі, з пІдвусникаМи, звисають униз по-козацькому, вишивана сорочка з стьожкою. Зверх сорочки піджак, але штани підперезані червоним широким поясом, за якого причеплено револьвера. Говорить поважно, силкуючись удавати козака, трохи театрально:

— Ну, дочко! Ти сюди з чоловіком любощі розводить прийшла? (До Панаса.) Здається, воно трохи не по-укра-їнському буде «любощі розводить»? Га?

Панас. По-українському можна все говорить. Не сушіть собі голови.

Сліпченко. Ну, нехай упораємося з тою проклятущою кацапньою, засяду за граматику. Ну, а шапка ж де? Дочко?

Христя. Та, їй-богу, тату, її тут немає. Шукаю, шукаю аж... Ой, та ось же вона, дивіться. Лежить собі...

Панас. Та й уредна яка, і не поворухнеться, наче й не вона.

Сліпченко. (Бере смушеву, сиву шапку з червоним козацьким верхом, що звисає майже на плечі, гладить її рукою.) А де ж наш Арсен?

Христя. Та пішов же, тату, на вокзал зустрічать Софію.