Наталія Ольшевська - Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська

   Розвертаюся, щоб піти геть, але втрамбовуюся у тверді груди Адама.

- Адаме, - відразу хапаюся за його плечі, - благаю тебе, без дурниць. Він того не вартий. Не чіпай.

   Бачу, як сильно Адам стискає  жовна, стріляючи злим поглядом над моєю головою. Чую цокання підборів, яке віддаляється, і трохи розслабляюся.

- Гордієнко! – сіпаюся, коли чую своє прізвище.

- Пішли, - Адам тягне за руку до відчинених дверей. Забирає папірчик сірого кольору, на якому написані якісь невідомі числа поруч з абревіатурами.

- Ні хріна не розумію.

- А мав би?

Сама  тягну його у сторону сходів, поки серце намагається проламати грудну клітку. День майже закінчився, на вулиці сутеніє і тіло ще більше тремтить від хвилювання.

   Після короткого стуку заходимо у той же кабінет. Відразу Адам вкладає перед лікаркою результати аналізу. Жінка поправляє окуляри на носі та уважно розглядає папірець.

- Ну, молоді люди, як я й думала – гормональний збій. Вагітності немає.

   Після останніх двох слів чомусь з’являється відчуття, ніби в груди всадили ніж. Не можу дихати… Я хотіла іншого, хоч і злякалася.

   Адам про щось запитує, але я не чую… Охоплює ще більший відчай, ніж тоді, коли думала про ймовірну вагітність. Я якась емоційно-нестабільна! Коли відчуваю, як сльози котяться по щоках – вискакую з кабінету, притискаюся обличчям до стіни та починаю схлипувати, насилу стримуючи завивання.

- Камі, ну ти чого? – опиняюся в обіймах, окутана улюбленим запахом.

- Я… Я хотіла, щоб він там був!

- Зачекай… Камі, ти плачеш, бо не вагітна?

- Угу-у-у-у, - таки завиваю в його футболку, зминаючи тканину в кулаках.

- Ну ти мене й налякала… - стискає так, що дихати практично неможливо.

- Що? – вдається прохрипіти у сталевій хватці.

- Думав, посивію від думки, що тебе це настільки лякає. У тебе була паніка і про затримку ти не сказала. Я хвилювався, щоб ти не накоїла дурниць за моєю спиною.

- Яких?

- Безповоротних. Після яких діти й подиху не встигають зробити… Пообіцяй, Каміло. Заприсягнися. Поклянися… Тут і на цьому місці дай слово, що ніколи так не вчиниш, якщо це трапиться! – просвердлює поглядом, а тоді вкладає чоло на моє плече, вимовляючи ледве чутно. - Прошу… Я не переживу цього знову…

Не знаходжу слів. Сльози котяться по обличчі та зриваються з підборіддя на светр.

- Розкажеш? – всередині усе нестерпно ниє від здогадок, але як би не було боляче – я його вислухаю.

- Так.

***

- Буде неприємно, - відразу попереджає Адам, коли лягаю на його плече та сплітаю наші пальці. – Готова вислухати?

- Жодних секретів – ти сам поставив таку умову. Я вислухаю і не буду засуджувати тебе за минуле. Починай.

- Мені було вісімнадцять, - глибокий вдих підіймає мою голову на його грудях, - мама розлучилася з батьком. Він залишив їй приміщення у центрі міста, яке слугувало одним з офісів, а вона там відкрила ресторан. Вийшла заміж за адвоката, який допомагав їй розлучитися,  і покликала мене працювати управляючим, аби йшов стаж. Навчання мені завжди давалося легко, тому не бачив тут ніякої проблеми. Але на той час я уже зв’язався з Артуром, який втягнув мене у світ боїв та перегонів. Зароблених грошей я просто не встигав витрачати. А потім зустрів її, Злату. Про неї ти уже чула. Вона була старшою від мене на п’ять років.

    Перші два місяці я навідувався до них, коли потрібно було оплачувати оренду. Згодом почав приносити продукти і бавитися з малим. Тимур постійно змушував мене сміятися і десь глибоко всередині давав змогу переконатися, що я не такий, як батько. Мабуть, тоді для мене це було пріоритетом… Якось саме собою між нами усе закрутилося. Все частіше я лишався на ніч, а одного дня, зовсім випадково дізнався, що вона вагітна – зовсім невчасно, як виявилося, зайшов до ванної кімнати, коли вона у руках тримала тест на вагітність. Мені знадобився місяць, аби спланувати наше подальше життя: обміняв свою квартиру на більшу (у ній ми зараз), купив обручку і вирішив покинути перегони та бої, перевестись на заочне навчання та створити повноцінну сім’ю, стати татом, якого любитимуть, а не боятимуться діти… Поділився планами з мамою, та вперше в житті, коли я найбільше цього потребував, вона мене не підтримала. Сказала, що надто молодий, свавільний, безвідповідальний… І навіщо губити молодість? Та, як вияснилося, тоді я ще не знав того, що знала вона…

   Коли питання з житлом вирішилося, я прийняв пропозицію батька працювати віддалено – гроші він обіцяв непогані.

   У той день я мав забрати Тіма з дитячого садка. Та коли прийшов навіть раніше потрібного часу – вихователька сказала, що його уже забрали.

   Увійшовши до квартири, відразу почув крики. Та коли за два кроки зрозумів суть розмови – завмер, наче у мене розжарений спис всадили.

«- Його ніхто не змушував!

- Звісно! Він пожалів тебе, дурепу, а ти …

- Не ваша справа!

- Забирай гроші і збирай речі. Вистачить?

- Мало. Як я знайду житло і…

- Я дам більше. Та зараз ти присягаєшся, що Адам ніколи про це не дізнається. Ти зникнеш з його життя раз і назавжди.  Скажеш, що трапився викидень і ти не можеш пережити втрати, тому змушена піти. Він несерйозно ставиться до навчання, бере участь у перегонах… Тобі ж не такий батько для сина потрібен?»

   Поки мені скручує усе всередині крижаними нитками, Адам втискає обличчя у долоні та продовжує:

- На той час я не знав, що мама згладжує кути після вчинку Злати – вона уже позбулася немовляти на четвертому місяці вагітності. А я чув стукіт його серця, відчував рухи під долонею, Камі… А його просто вбили. Видерли частинами заживо, - не можу стримати сліз, коли Адам впирається ліктями на коліна та ховає обличчя у долонях.

- Як пізніше вона мені пояснила, - продовжує ледве чутно, - мама застала Злату та Артура в ліжку після того, як я їй розповів про вагітність та намір одружитися. Мама знала, як я відреагую, тому почала вмовляти Злату на спільний обман, не очікуючи, що випадково я почую зовсім не ту версію. Я ненавидів її три роки, Камі, за цей вчинок… Уникав будь-якого спілкування, поки вона не розповіла мені правду… У той вечір, коли слухав їхню розмову – з’явився Артур, заявив, що хотів мене попередити, по старій дружбі так би сказати. Висунув Златі умову: якщо вона позбудеться дитини – він визнає сина. Я не стримався. Почав бійку у передпокої. Лише крик Тіма мене зупинив. Тоді здавалося, що я б Артура вбив, та в той вечір вбили мене… Ту кляту квартиру я покинув першим, зв’язався з Владом, аби той організував нам з Артуром бій. Вперше я програв. Сил і бажання битися не було – тільки здохнути…Тиждень я валявся у Влада з розбитим обличчям та зламаними ребрами. А тоді зателефонував батько… Я не бачив сенсу залишатися тут. Пробачати теж не збирався…