Джефф Вандермеєр - Засвідчення

не смерковим світлом. Прихопив, через параною, і рюкзака — а раптом вона чи будь-хто поцупить наплічника, варто Джонові піти? Хоча й навіть трохи полегшена, ця поклажа виводила його з рівноваги, ще більше заважаючи тримати пістолет і зводитися на скелі. Він міг би це зробити, покинувши рукопис Вітбі, але не спускати очей з цього манускрипту здавалося йому дедалі важливішим.

Він намагався стримувати кроки й згинати коліна, але навіть у такому стані стільки разів послизнувся на нерівних непевних скелях, плямистих од морської трави і грубих, гострих на краях через мушлі морських блюдець, молюсків та мідій. Доводилося дотягуватися до краю, аби зберегти рівновагу, й ранити себе, урізатися, попри тканину, пов’язану на долоні. Дуже швидко він відчув слабкість у кісточках і колінах.

Доки він виборсався й опинився напівдорозі, скелястий хребет звузився, і йому не лишалося іншого вибору, окрім як видертися на це бескеття. Коли він підвів голову і вперше глянув на цей краєвид, біологині ніде не було видко. Це могло означати, що вона або повернулась якимсь чудодійним шляхом на берег, або сховалася десь попереду.

Не обходило: хай він і горбився та гнувся, але вона його точно мала бачити. Він не знав, які у неї є причандали: уламок скелі, ніж, саморобний спис? — на випадок, якщо вона не зрадіє його появі. Він зняв капелюха, запхав у кишеню плаща, сподіваючись, що, як вона дивиться, то, зрештою, його таки впізнає. Те, що це впізнання може означати для неї більше, ніж «допитувач» або «викрадач». Це може примусити її замислитися, якщо вона заляже, очікуючи.

Здолавши три чверті шляху, він подумав, що просто повернеться. Ноги його були гумові, але ніби відчували скелі, де нависали набряклі морські водорості. Хвилі обабіч ударяли все сильніше, і хоча він ще міг щось розгледіти — сонце ще тріпотіло червінню над далеким обрієм, освітлюючи дим удалині, — доведеться скористатися ліхтариком, якщо треба буде повертатися. Що це викаже будь-кому, хто виявиться на березі, його присутність: він-бо не на те прийшов, аби її зрадити. Тому й прямував далі, почуваючись фаталістом. Він уже офірував усіх своїх пішаків, своїх коней, слонів і лодій. Бабуся і дідусь спостерігали за його боротьбою з протилежного боку шахівниці.

Виснажлива, багаторазова процедура лазіння і здіймання, і все вперед, сповнила його сумної втіхи, що останнім сплеском енергії пронизала все його тіло. Він довів цю нитку розслідування до кінця. Зайшов дуже далеко, і ця думка змішувалася зі смутком за тим, що лишилося позаду, за стількома людьми, з якими в нього були тільки поверхові зв’язки. Стількома людьми, яких він, наближаючись до краю скель, хотів би знати краще, намагався краще їх пізнати. Його турбота про батька здавалася тепер чимсь іншим — не відчайдушною самопожертвою, але й тим, спрямованим також і на нього, щоб показати йому ж, що це означає — бути комусь близькою людиною.

Наприкінці хребта він вийшов до глибокої лагуни, яку постійно поглинала рухлива вода, оточена грубими скелями. «Лагуна», певно, ще занадто м’яко про це сказано — як на ревучу глибоку діру, чиї гострі й нерівні краї завиграшки можуть одтяти руку чи й голову. Дна не було видно.

Позаду — лише безкраїй океан, піна, яка лизала, розбивала стиснуті скелі, щоб бризкати йому в обличчя та силою вітру збивати з ніг. Але в самій лагуні все було спокійне, хай і непізнаване у темному віддзеркаленні.

Вона з’явилася — так близько, у таємній схованці ліворуч од нього, що він ледь не відсахнувся одним стрибком, та вчасно схаменувся, зігнувшись і простягнувши руку.

Тієї миті він був безпорадний і, випростовуючись, уздрів, що вона озброєна: пістолетом націлилася просто в нього. Та зброя скидалася на «ґлок», як і його, стандартного зразка. Цього він не очікував. Де ж це вона знайшла пістолет? Біологиня схудла, її вилиці загострилися, мов скелі. Волосся її відросло й нагадувало темний пух. Вбрана вона була у товсті джинси й светр, завеликий як на неї, зате товстий, і високоякісні та напрочуд міцні брунатні похідні черевики. На її обличчі виклик змагався з цікавістю та якимись іншими емоціями. Вуста її порепалися. Тут, у своєму природному довкіллі, вона здавалася такою впевненою в собі, що він почувся ніяково, незграбним. Щось увійшло в пази. Щось додало їй розуму, і він подумав, що, певно, це спогади.

— Кинь пістолет у море! — звеліла вона, показавши на кобуру. Їй довелося підвищити голос, щоб він розчув, навіть стоячи близько — досить близько, щоб за кілька кроків він міг дотягнутись і торкнутись її плеча.

— Він може нам ще стати в пригоді, — мовив він.

— Нам?

— Так, — сказав він. — Ще більше підходять. Я бачив огні.

Він не хотів ділитися тим, що сталось у Південному Окрузі. Ще ні.

— Ану кидай, зараз! Як не хочеш, щоб я тебе застрелила. — Він вірив їй. Він бачив звіти про її тренування. Вона казала, що погано володіє зброєю, але цілі з цим не погоджувались.

Отже, дідусь, версії 4.9 або 5.1, пішов у небуття. Він не нотував слідів експедицій. Море поглинуло його зі цмоканням, що прозвучало немов останній коментар від Джека.

Джон дивився на неї: вона стояла навпроти нього; хвилі руйнували скелі, й, попри сірину, і що було мокро та холодно, попри те, що він міг згинути будь-якої миті, Керманич зареготався. Сам собі здивувався, спочатку вирішивши, що це сміється хтось інший.

Її рука зціпила пістолет.

— Невже моя ідея тебе застрелити така кумедна?

— Так, — промовив він. — Це дуже, дуже кумедно. — Він уже реготався так нестримно, що зігнувся в колінах і втратив рівновагу на скелях. Усередині в ньому зростала радість чи то істерія, і він довільно, відсторонено замислювався, чи не варто йому частіше шукати такого почуття. Її вигляд, на тлі моря, що то виростало, то опадало, — це було для нього вже занадто. Але це вперше він збагнув, що вчинив правильно, прибувши сюди.

— Це кумедно тому, що було безліч інших випадків… стільки інших випадків, коли я міг би второпати, чому дехто… хтось бажає мене підстрелити. — Це лише напівправда, а друга частина — у тому, що він відчував, ніби Нуль-зона ладна його застрелити, і ця Нуль-зона вже дуже довго намагається в нього смальнути.

— Ти переслідував мене, — сказала вона, — навіть хоча я точно не бажаю, аби мене переслідували. Ти досяг такого місця, яке більшість називає краєм світу, і тут припер мене до стіни. Ти, певно, хочеш іще більше розпитати, хоча й так ясно, що я по зав’язку нажерлася