Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

Долаючи страх, кинувся на пошуки, проте з його наближенням рикання стихло.

— Лев мене боїться, — запишався.

— Він причаївся, — сказав Коля. — Чатує, щоб накинутися.

Він відступив, а тоді, повагавшись, пішов уперед — з іще більшою сміливістю. Йшов-продирався, напоровшись урешті на Сакидона, який наставив зверху над ним руки.

— Тату! — вигукнув він.

— Я лев, — рикнув Сакидон. — Зараз я тебе роздеру.

— Тікаймо! — закричав Петя, і всі вони кинулися навтіки.

— То був лев, — сказав Калістрат.

— То був мій тато, — не здавався він.

— То був лев, який перетворився на твого тата, — сказав Коля.

— Щоб обманути тебе і роздерти, — підтакував Петя.

— Він роздер би тебе, якби ми не втекли, — сказав Іпо -лит.

— Нас усіх роздер би, — рубонув рукою Коля.

— І ти не мав би більше батьків, — сказав Петя.

— Тебе б віддали до сиротинця, — заячав Калістрат. — Там би тебе морили голодом і тримали в карцері.

— А слон? — запитав він.

— Слони ховаються в хащах, — збрехав Іполит.

— Хоч почути, — заблагав він, — будь ласочка.

І почув він, як трубить, задерши хобота, слон, тільки вже дивитися не ходив — побоювався розчарування.

Пройшовши вже стільки часу і не побачивши жодної душі, занепокоївся. Не шелестіли крони дерев, що росли вздовж алеї, здіймаючись вгору, не тріпотів жодний листочок, не щебетали птахи. Посеред світлого-світлого, блакитного-блакитного неба не сяяло сонце.

Пішов швидше, а потім іще швидше, доки раптом побачив, що йде не алеєю, а коридором, і не дерева обабіч, а стіни. Рвонув уперед, але, скільки не біг, коридор не за -кінчувався. Кинувся на стіну, гамселив по ній кулаками. І стіна посипалася, наче пап’є - маше. По той бік відкрилась галявина з квітами і деревами. Не встиг простерти назустріч їй руки, як усе зникло і він знову біг коридором, якому не було ні кінця, ні краю.

Мульке відчуття не покидало його, наче позаду хтось переслідував і відстань між ними невпинно скорочувалася. Ось він виразно чує стороннє дихання, і його обдає крижаним потом. «Ні», — кричить і обертається.

Перед ним Кузя. «Кузя? — розгублюється. — Це я, твій приятель». — «Я тебе не знаю», — карбує Кузя. «Як не знаєш? Ми з тобою познайомилися на зупинці». — «Може, й познайомилися», — голос Кузі звучить байдуже. «То як?» — запитує. «А ніяк». — «Ти мене, свого приятеля? — благає. — Ти цього не зробиш, Кузьо». — «У мене діти», — говорить Кузя. «Але ж, Кузьо…» — благає. «Може, ти їх годуватимеш?» — гаркає Кузя. «Хіба ми не друзі?» — він простягує Кузі руку. «Друзі», — Кузя натискає на спусковий гачок. «То ось ти як...» — хрипить він, провалюючись у безодню.

— Небо сьогодні погідне.

Незнайомець наче виринув з-під землі — середнього віку, в брунатних найках і темно-зеленій тенісці, на скронях легка сивина.

— Вже другий день небо погідне, — відповідає Ігор Богданович, зсуваючи на лоба сонцезахисні окуляри.

— Зачекалися? — незнайомець розмовляє з легким акцентом, а коли сідає, кладе дипломат на коліна.

— Нічого, — каже Ігор Богданович. — Вам також каву?

— Міцну. Без молока і без цукру.

Ігор Богданович передає замовлення офіціантові.

Пригублюючи каву, незнайомець мовчки вивчає Ігоря Богдановича. Відчуваючи на собі його допитливий погляд, Ігор Богданович втуплюється в брунатні фуси на дні своєї спорожнілої філіжанки.

— Як домовлялися, — незнайомець плескає дипломат. — Дванадцять тисяч.

Ігор Богданович простягає незнайомцеві загорнений у прозорий поліетилен зошит.

— Сподіваюся, оригінал? — запитує незнайомець із напускною суворістю.

— Звісно, — квапиться запевнити Ігор Богданович, по -даючись вперед.

— Жартую, — усміхається незнайомець.

— Га-га-га, — полегшено сміється Ігор Богданович, від-кидаючись на пластикову спинку вуличного крісла.

Незнайомець відкланюється.

Ігор Богданович ще довго сидить, обхопивши руками дипломат, і сміється.

Сміється, відчиняючи дверцята лискучого мерседеса.

Сміється, жбурляючи на сидіння дипломат.

Сміється, коли під ноги сипляться зелені банкноти.

Сміється, збираючи їх.

Тиснучи на акселератор, Ігор Богданович продовжує божевільно сміятися.

Щодо подальших дій, думки мешканців притону розійшлися, охопивши широкий спектр — від занепадницького «Нас загребуть!» до філософського «Боже створіння».

Боже створіння росло і хотіло їсти. Перше слово, яке вимовило, було МА-МО. «Ма-мо!» — простягало назустріч рученята, від чого на очі наверталися сльози.

Боже створіння обпісювалося й усе обпісювало — їх, потельбушений матрац, підлогу. В загальному бруді, серед немитих тіл і непраного одягу воно залишало калюжки тепла: сеча Божого створіння не має запаху.

Коли померла найперша матір, Боже створіння ненадовго опинилося з кількома татусями. Воно гамселило і смикало їх за нестрижені патла.

Татусі розповідали про Левенятка, яке вирушило в далекі мандри, — може, то була книжка, а може, самі вигадали. Якщо книжка, вони взяли її з багажника, в якому таких та інших книжок хоч греблю гати. Багажник був відкритий, а поблизу нікого не було. Вони могли б позичити в міській книгозбірні, одначе не мали квитка, а формуля -рів панічно боялися.

Боже створіння слухало, роззявивши ротик. «Море…» — уявляло воно, і тільки Господь знав, яким воно його уявляло.

З’являлися нові матусі, мінялися тати, імена яких легко запам’ятовувалися — всі вони називалися Лесями й Лілями, Петями й Колями. Іполитами. Сакидонами. Калі-стратами. Вони причалювали і відчалювали, з’являлися і проминали — як злива і сонце, зима, весна, літо, осінь.

Поступово життя зробить його прихильником теорії відносності і філософії проминання. Маючи батьків вдосталь, химерних і добросердих, принаймні добрих до нього, не дуже й тривожився. Вони ж зі свого боку робили все, щоб Боже створіння спізнало радощі, вділені іншим дітям, — перевдягалися Санта-Клаусом і Снігуронькою. Санта-Клаус, який натужно тримався на ногах, як, утім, і Снігуронька, мав щоразу повний лантух дарунків, на який Боже створіння дивилося широким завороженим поглядом.

Гигикаючи, вони шепотіли Божому створінню, що Санта-Клаус притомився й вантаж не з легких («Дядьку, дядьку, чому він хитається?» — «Позаду дорога далека і ноша важка»), а говорить — то не язик заплітається, іноземець він («А хто такий іноземець?» — «З іншої землі», — від казував один. «З далекого краю», — докидав другий. «З Лафландії», — демонстрував свою елоквенцію третій. «ЛаПландії», — виправляв його четвертий, і тоді між третім і четвертим спалахувала коротка сварка: «З ЛаФландії», — впирався третій. — «ЛаПландії, ідіоте», — наполягав четвертий. — «Сам ідіот!» —