Айзек Азімов - Фундація та Земля

здавалося за голосом, збентежило. — Мапа Галактики зазначає планету з людським життям — але зі знаком питання.

Ентузіазм Пелората зростав.

— Саме цього ми й очікували б, Ґолане. Планета, де зародилося життя, там, але спроби приховати цей факт утаємничують дані щодо неї, через що творці мапи, яку використовує комп’ютер, були не впевнені.

— Ні, мене турбує не це. Ми мусили б очікувати не цього. Ми мали очікувати набагато більшого. Зважаючи на ефективність знищення даних про Землю, творці мапи не мусили б знати про існування життя в цій системі, тим паче людського життя. Вони не мусили б навіть знати про існування сонця Землі. Світів косміків на мапі немає, то чому мусить бути сонце Землі?

— Що ж, усе-таки воно там є. Який сенс це заперечувати? Яка ще інформація є про зірку?

— Назва.

— Ох! Яка саме?

— Альфа.

Запала нетривала мовчанка, після чого Пелорат палко повідомив:

— Це воно, друже. Це останній доказ. Подумайте про її значення.

— У неї є значення? Для мене це просто назва, і то дивна. Не схоже на галактичну.

— Це не галактична. Це доісторична мова Землі, та сама, що подарувала нам Гею як назву планети Блісс.

— То що тоді означає Альфа?

— Альфа — це перша літера алфавіту тієї прадавньої мови. Це один із найнадійніших уривків знань, які ми про неї маємо. У давні часи «альфою» називали будь-що перше. Якщо сонце назвали «Альфою», це натякає, що це найперше сонце. А хіба найперше сонце не мусить бути тим, навколо якого оберталася перша планета, де зародилося людське життя — Земля?

— Ви в цьому впевнені?

— Абсолютно.

— Чи є в давніх легендах — ви все ж таки міфолог — щось, що надає сонцю Землі якусь незвичну характеристику?

— Ні, як таке може бути? Воно мусить бути стандартним за визначенням, а як я розумію, характеристики, які надав нам комп’ютер, максимально стандартизовані. Чи не так?

— Припускаю, сонце Землі — одинарна зірка?

— Ну звісно! Як мені відомо, усі населені світи рухаються орбітами одинарних зірок.

— Я б теж так думав, — сказав Тревіз. — Проблема в тому, що зірка в центрі екрана не одинарна, вона подвійна. Яскравіша з двох зірок справді стандарна, і саме про неї комп’ютер надав нам дані. Однак навколо неї з періодом близько вісімдесяти років обертається ще одна зірка, з масою чотири п’ятих від яскравішої. Ми не можемо бачити їх як дві окремі зірки неозброєним оком, однак якби я збільшив вигляд, певен, побачили б.

— Ґолане, ви в цьому впевнені? — вражено мовив Пелорат.

— Так каже мені комп’ютер. А якщо ми бачимо подвійну зірку, то це не сонце Землі. Не може ним бути.

3

Тревіз розірвав контакт із комп’ютером, і світло засяяло яскравіше. Вочевидь, для Блісс це був сигнал повертатися, а за нею потягнулася й Феллом.

— То що, як результати? — спитала Блісс.

— Дещо розчаровують, — безвиразно відповів Тревіз. — Там, де я очікував знайти сонце Землі, я натомість знайшов подвійну зірку. Сонце Землі — одинарна зірка, тож ця, у центрі, не воно.

— Що тепер, Ґолане? — спитав Пелорат.

— Я не дуже очікував побачити в центрі сонце Землі, — знизав плечима Тревіз. — Навіть косміки не заселили б світи так, щоб вийшла рівна сфера. Аврора, найдавніший із їхніх світів, могла вислати власних поселенців, і це теж могло викривити розрахунки. Також сонце Землі могло рухатися не зовсім із середньою швидкістю світів косміків.

— Тож Земля може бути де завгодно. Ви це маєте на увазі?

— Ні. Не зовсім «де завгодно». Потенційних джерел помилки небагато. Сонце Землі мусить бути поблизу цих координат. Зірка, яку ми знайшли майже точно за координатами, мусить бути сусідкою сонця Землі. Саме існування сусідки, настільки схожої на сонце Землі, хіба подвійної, дивовижне, але це має бути так.

— Але тоді ми б побачили сонце Землі на мапі, хіба ні? Я маю на увазі, біля Альфи?

— Ні, бо я переконаний, що сонця Землі взагалі немає на мапі. Саме це похитнуло мою впевненість, коли ми вперше спостерегли Альфу. Як би сильно вона не скидалася на сонце Землі, сам факт її наявності на мапі змусив мене запі­дозрити, що це не те, що треба.

— Що ж, — мовила Блісс, — чому б тоді не зосередитися на тих самих координатах у справжньому космосі? І тоді якщо близько до центру виявиться якась яскрава зірка, якої немає на мапі комп’ютера, і якщо вона буде дуже схожою за властивостями на Альфу, однак одинарною, чи не зможе вона бути сонцем Землі?

— Якби це все було так, — зітхнув Тревіз, — я готовий був би поставити половину своїх статків, скільки їх є, що навколо зірки, про яку ви кажете, буде обертатися Земля. Та знову ж таки, я вагаюся пробувати.

— Бо можете зазнати невдачі?

Тревіз кивнув.

— Однак дайте мені мить чи дві перепочити, — додав він, — і я змушу себе це зробити.

І поки троє дорослих дивилися одне на одного, до столу комп’ютера наблизилася Феллом, із цікавістю задивившись на відмітки для долонь. Обережно до них потягнулася, й Тревіз зупинив її рух, швидко виштовхнувши вперед власну руку й відрізавши:

— Феллом, не чіпай.

Юна солярійка здавалася заскоченою зненацька й відступила, шукаючи затишку в обіймах Блісс.

— Ми мусимо про це поговорити, Ґолане, — сказав Пелорат. — Що як у справжньому космосі ви нічого не знайдете?

— Тоді ми змушені будемо повернутись до попереднього плану й відвідати по черзі всі сорок сім світів косміків.

— Ґолане, а що як і це нічого не дасть?

Тревіз роздратовано похитав головою, ніби не дозволяючи цій думці надто глибоко вкорінитися. Задивившись на свої коліна, грубо відповів:

— Тоді я придумаю щось іще.

— Але що як світу прародителів немає?

Тревіз рвучко підвів погляд на цей пронизливий голос:

— Хто це сказав?

Питання було марним. Миттєва невіра минула, і він чудово зрозумів, хто це спитав.

— Я, — відповіла Феллом.

— Ти розумієш, про що ми говоримо? — трохи спохмурнівши, глянув на неї Тревіз.

— Ви шукаєте світ прародителів, але досі його не знайшли, — сказала Феллом. — Можливо, такого світу немає існує.

— Не існує, — лагідно виправила Блісс.

— Ні, Феллом, — серйозно зазначив Тревіз, — його дуже старалися приховати. Якщо так добре стараєшся щось приховати, значить, ховати є що. Розумієш, що я кажу?

— Так, — відповіла Феллом. — Ви не дозволяєте мені торкатися рук на столі. Якщо ви мені цього не дозволяєте, значить, торкатися їх цікаво.

— Ох, Феллом, але не тобі. Блісс, ви створюєте чудовисько, яке всіх нас знищить. Ніколи не впускайте її сюди, коли я не за комп’ютером. І навіть тоді подумайте двічі, гаразд?

Однак ця маленька сцена, здавалось, позбавила Тревіза нерішучості.

— Краще мені таки братися до роботи, — сказав він. — Якщо я просто сидітиму тут, не впевнений, що робити, це маленьке жахіття захопить корабель.

Світло потьмяніло, і Блісс тихо мовила:

— Тревізе, ви пообіцяли. Не називайте її чудовиськом чи жахіттям, коли вона може вас чути.

— Тоді наглядайте за нею