Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

— Не втратимо ми ніякої мотузки! — заспокоїв її Урсу.

— А як ми її звідти знімемо? — спитала Марія.

— Побачите. Майте терпіння.

Крем’язень зробив зашморг, підійшов до скелі, розкрутив мотузку над головою й кинув. Мотузка просвистіла в повітрі, зашморг упав на кам’яний шпичак. Урсу смикнув, щоб зашморг затягнувся, і відпустив мотузку. Вона затанцювала вздовж скелі і зупинилася біля його ніг.

— Я готовий! — сказав Урсу. — Ви не бійтеся, мені тут нічого не загрожує.

Всупереч запевненням Урсу, серця всіх пройняв холодний трепет.

Крем’язень звівся навшпиньки, схопив мотузку якомога вище, підтягся і гойднувся від скелі коротким помахом тіла. Раптово вперся обома ногами в стрімку стіну, ніби зависши у повітрі. Повільними, точними, виваженими рухами почав підніматися по скелі. Стіна була настільки рівна, що він міг підніматися тільки в горизонтальному положенні — а це положення незручне, стомливе, небезпечне. Боліли всі м’язи, особливо плечовий, що забезпечував горизонтальну позицію. Але все це була ніби гра, ніби забавка порівняно з тим, що чекало його далі, коли він дістався до кам’яного шпичака. Бо, крім цього обрубка, не було більше жодної точки опори, ні ямки, ні щілини, де можна було б зачепитися рукою.

Урсу лівою рукою обхопив кам’яний виступ і відпустив мотузку. Ноги марно шукали бодай якоїсь опори на кам’яній стіні. Хлопець обхопив камінь другою рукою — тепер уся вага тіла перемістилася на руки. А слід було поспішати, не гаяти жодної миті, не розтрачувати сил, адже вони знадобляться для ще складнішої роботи. Бо хлопець придумав божевільний план — єдиний, з допомогою якого, на його думку, можна було дістатися до орлиного гнізда.

Товариші бачили знизу, як він перебирав пальцями до вершини шпичака, як обхопив вершок, як розслабилося його тіло. Потім вони стали свідками найприголомшливішої акробатики, яку тільки бачили у своєму житті. Тримаючись руками за кам’яний виступ, Урсу щосили кинув ноги вгору. А коли став свічкою, то, наскільки зміг, витягнув руки. Усе тіло трималося лише на пучках пальців. Це тривало всього лиш якусь частку секунди. Крем’язень, головою вниз і ногами вгору, став паралельно до скелі. Кінчиками пальців ніг знайшов виступ отвору. Зачепився за нього. Перша небезпека минула. Хлопець був певний того. Тепер він перепочив трохи — і зробив найнерозважливіший у житті рух.

Зачепившись кінчиками пальців ніг за виступ отвору, Урсу махнув руками і вигнувся наче сталевий лук. Знизу добре було видно, як на мить його тіло майнуло в повітрі… Без ніякої підтримки, без опори… Дівчата заплющили очі, щоб не бачити страшного падіння. Але, всупереч усім законам тяжіння, тіло Урсу, замість упасти вниз, матнулося вгору, дужий ривок переніс його до отвору, а ноги залишили виступ отвору саме в ту мить, коли руки схопилися за його ребро. Хлопець поволі підтягнувся на руках, крутнувся ще раз і сів на виступі отвору, наче на найзручнішій лаві. Усміхаючись, привітно помахав рукою всім унизу й почекав кілька секунд, щоб перевести подих та вгамувати хвилювання й страх, які почали обсідати його.

Як завжди при виконанні акробатичних номерів, глядачі хвилювалися набагато більше, ніж сам акробат. Лучія й Марія все ще трималися руками за серце, а Віктор і Тік трясли головами, намагаючись прогнати страшні думки. Урсу сидів угорі спокійно та байдуже, принаймні так їм здавалося; кожен із них шукав найсуворіше слово, щоб осудити його божевільний вчинок. Лише Тіка, який не раз бачив захопливі вправи Урсу на турніку та на трапеції, пронизувала теплота, коли оте хвилювання можна назвати теплотою. Він же перший і звернувся до переможця.

— Ти заткнув за пояс усіх акробатів, Урсу! Який жаль, що в нас нема фотоапарата!

Крем’язень помахав йому рукою зі скореної висоти і зник у заглибині.

Вона виявилася неглибокою. Урсу обстежив її, не користуючись навіть ліхтариком. Він ретельно обмацав кожну стіну, кожну ямку і кожен виступ, обстежив досить рівну долівку й неправильної форми стелю. Ніде ніякої таємниці, ніякої спокуси. Тільки в одному кутку склеписта щілина. Хлопець дістав ліхтарик і посвітив туди. Те, що він побачив, змусило його скрикнути від подиву.

5

Дан, упавши на траву та час від часу постогнуючи від болю, подумав, що все-таки він може хоч якось рухатися. З горем-бідою йому вдалося звестися на ноги і ступити кілька кроків уперед. У нього боліло все тіло, а особливо ноги. На кожному кроці в тіло впивалися вогняні свердлики.

Намети стояли за скелями в прохолоді. Для нерухомого Дана тут було навіть занадто холодно. Цомбі прохолода теж не припала до вподоби. Він знайшов сонячного променя на плато і побіг туди грітися. Побачивши, як пес засмагає, Дан теж подибав до нього п’яною ходою. І лише тоді, коли ступив ногою на світляну смугу, відчув, що його покинули сили. Він мішком упав за кущем. Певний, що йому не вдасться вже поворухнутися, він витягнувся горілиць та так і завмер, обігрітий мандрівним променем. Але світляна смужка дуже швидко зникла, і знов запанувала прохолода.

Нещасний хлопець заплющив очі й думав тільки про те, що прийдуть друзі, і він добереться до наметів уже з їхньою допомогою. Скрізь панувала кам’яна тиша… Але раптом Дан почув голоси й мимохіть нашорошив вуха. Цомбі теж. Голоси наближалися. Але це не голоси друзів, а чиїсь чужі. Дан пригадав, що кущ, де він лежав, ріс над глибокою ущелиною. Але хто ж то спускався сюди? Хто? Голоси були все ближче. Давши собаці знак мовчати, Дан зважився на геройський вчинок. Він перевернувся на живіт, затамувавши в горлі болючий стогін, і всунув голову в кущ, намагаючись побачити всю ущелину. Туди спускалися двоє: високий плечистий чабан із гострим носом і кволенький миршавий чоловічок, очевидно, лісоруб. Чоловічок раптом зупинився і вчепився до вівчаря:

— Кирлане, що ти в біса приховуєш? Я ж мовчу як риба. Ти чув, щоб я десь щось бовкнув? Ну, скажи, що з тією дівчиною? Вони затримали її?

— Ти геть дурний! — відповів чабан, намагаючись відтрутити його. — Тобі заціпило тільки на два дні, а тепер знову починаєш… Я