Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

уникати бою. «Не кваптеся битися й гинути», — казав він. «Нас залишилося так мало, що мусимо рятувати життя. Врятувати єврея значно важливіше, ніж убивати німців». З іншого боку, він успішно співпрацював із радянськими партизанами, попри те, що їхнє першочергове завдання полягало саме у знищенні німців. Хоча мобільний табір Бєльського значною мірою складався із жінок і дітей, він зміг добитися від комуністів визнання свого статусу як партизанського очільника. Тактика першочерговості порятунку, а не опору, допомогла Бєльському врятувати понад тисячу людей[482].

У рамках все активнішого радянського партизанського руху, що підпадав під дедалі більшу субординацію Москви, Бєльський був аномалією. На початок 1942 року в Білорусі діяло (за радянськими підрахунками) близько 23 тисяч партизанів; ця кількість, імовірно, подвоїлася на час, коли у травні сформовано Центральний штаб, і ще раз подвоїлася до кінця року. У 1941 році партизани ледве могли залишатися живими; у 1942-у вони могли досягати визначених військових та політичних цілей. Вони закладали міни і знищували залізничні шляхи й локомотиви; мали ховати від німців продовольство і нищити німецьку адміністрацію. На практиці найбезпечніший спосіб атакувати німецьку окупаційну структуру полягав у вбивствах беззбройних членів цивільної адміністрації: голів невеликих містечок, учителів, землевласників та їхні родини. Такі дії не були надміром — вони були виразом офіційної політики радянського партизанського руху до листопада 1942 року. Партизани прагнули отримати повний контроль над територіями, що їх називали «партизанськими республіками»[483].

За всієї ефективності, партизанські операції несли неминуче знищення цивільному населенню Білорусі — як єврейському, так і неєврейському. Коли радянські партизани перешкоджали селянам віддавати продовольство німцям, вони фактично гарантували, що німці уб’ють цих селян. їм погрожували радянські автомати; вбивали їх німецькі автомати. Щойно німці доходили до висновку, що втратили контроль над певним селом на користь партизан, вони просто підпалювали будинки й поля. Якщо вони не могли забезпечити собі зерна, то могли не віддати його комуністам, запевнивши, що ті його не зберуть. Коли радянські партизани підривали поїзди, вони знали, що це фактично означає знищення навколишнього населення. Коли радянські партизани закладали міни, то знали, що частина цих мін здетонує під тілами радянських громадян. Для прочісування мінних полів німці змушували місцеве населення, білорусів та євреїв, іти ними, взявшись за руки. Радянське керівництво здебільшого мало переймалося такими втратами людського життя. Загиблі перебували під німецькою окупацією, а відтак були людьми ненадійними і життя їх важило ще менше, ніж життя пересічних радянських громадян. Німецькі акції помсти також поповнювали лави партизанів, оскільки на вцілілих часто не чекала ані домівка, ані хліб, ані родина[484].

Радянський провід не надто переймався лихом євреїв. Після листопада 1941 року Сталін жодного разу не виділяв євреїв як жертв Гітлера. Деякі партизанські командири намагалися захищати євреїв. Але радянські комуністи, як і американці та британці, схоже, серйозно не розважали над безпосередніми військовими діями для порятунку євреїв. Логіка радянської системи завжди противилася незалежним ініціативам і цінувала людське життя дуже низько. Як підневільна робоча сила, євреї у гетто підтримували німецькі воєнні зусилля — отже, їхня смерть над ровами мало хвилювала московських владців. Ті євреї, що не сприяли, а навпаки — перешкоджали німцям, зраджували небезпечну здатність до ініціативи, а отже, згодом могли опиратися і радянському правлінню. За сталіністською логікою, євреї були підозрюваними у будь-якому разі: якщо вони залишалися в гетто і працювали на німців, або ж якщо вони залишали гетто і виказували здатність до незалежних дій. Давніша неквапливість місцевих мінських комуністів себе виправдовувала: Центральний штаб партизанського руху в Москві трактував їхню організацію як прикриття гестапо. Людей, що рятували євреїв Мінська і постачали їжею радянських партизанів, названо знаряддям Гітлера[485].

Єврейські чоловіки, що потрапляли до партизанів, «почувалися вже визволеними», як згадував Лев Кравець. Єврейським жінкам переважно було тяжче. Стандартним звертанням до дівчат і жінок у партизанських загонах було слово «баба», і жінки, як правило, не мали іншого вибору, як шукати чиєїсь протекції. Можливо, саме це мала на увазі Роза Герасимова, яка згадувала, що «власне, життя було нестерпним, але партизани мене врятували». Деякі партизанські очільники, як євреї, так і неєвреї, намагалися створювати захищені «родинні табори» для жінок, дітей і старих. Діти, яким пощастило потрапити в такі родинні табори, бавилися у своєрідні хованки — у їхній грі німці полювали на євреїв, яких захищали партизани. Стосовно них це було правдою. Тим не менш, хоча партизани врятували близько 30 тисяч євреїв, у висліді складно сказати, чи їхні дії провокували, чи стримували вбивство євреїв. Партизанська війна у ворожому тилу забирала німецьку поліцію і війська з фронту в оточені землі, де поліцаям і солдатам майже завжди було простіше вбивати євреїв, аніж вистежувати й боротися з партизанами[486].

У другій половині 1942 року антипартизанські операції німців практично годі було відрізнити від масового вбивства євреїв. 18 серпня 1942 року Гітлер наказав до кінця року «знищити» білоруських партизан. На той час було вже зрозуміло, що євреї теж мали загинути до цього ж терміну. Евфемізм «спеціальна обробка», що означав розстріли, зустрічається у звітах як щодо євреїв, так і щодо білоруських цивільних. Обидва процеси ґрунтувалися на колоподібній, але тим не менш переконливій логіці: спершу в 1941 році, коли якихось загрозливих партизанських утворень ще не існувало, євреїв слід було розстрілювати «як партизанів»; коли ж у 1942 році такі утворення з’явилися, то пов’язаних із ними селян слід було знищувати «як євреїв». На еквівалентності між євреями і партизанами наголошувано знову і знову — так поставало нисхідне риторичне коло, що могло дійти свого завершення тільки із остаточним знищенням обох груп[487].

На середину 1942 року кількість євреїв різко зменшувалася, але кількість партизанів різко зростала. Це ніяк не вплинуло на логіку нацистського мислення, за винятком того, що методи поводження з білоруським цивільним населенням стали ще більш подібними до методів поводження з євреями. Коли боротьба з партизанами ускладнилася через потужність їхнього руху, а боротьба з євреями ускладнилася через надто низьку їх чисельність, німці почали насилати на неєврейське населення Білорусі чимраз разючіші хвилі вбивств. Із погляду німецької поліції, «остаточне розв’язання» і антипартизанські кампанії злилися докупи.

Щоб це продемонструвати, вистачить одного прикладу: 22 і 23 вересня 1942 року 310-й батальйон поліції порядку відряджено для знищення трьох сіл за нібито зв’язки з партизанами. У першому селі, Борках, поліція зібрала все населення, вивела чоловіків, жінок і дітей на сімсот метрів за