Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

могли відправляти надійних солдатів контролювати партизанів, що діяли в Білорусі, і постачати їх зброєю. Таким чином органи радянської влади встановили більш чи менш надійні канали комунікації. У травні 1942 року в Москві засновано Центральний штаб партизанського руху[472].

Гітлерове вголос задеклароване рішення знищити всіх євреїв Європи підняло ототожнення євреїв із партизанами до рівня певної абстракції: євреї підтримували ворогів Німеччини, а отже, їх треба було знищувати на випередження. Єврейську загрозу Гімлер з Гелером ототожнювали із загрозою партизанською. Логічний зв’язок між євреями і партизанами був примарним і проблематичним, але значення його для євреїв Білорусі — серця партизанської війни, було цілком ясним. У зоні військової окупації-тилу групи армій «Центр» — убивства євреїв поновилися в січні 1942 року. Одна з айнзацкоманд на своїх вантажівках зображала зірку Давида як знак своєї місії з пошуку і вбивства євреїв. Очільники айнзацгрупи В постановили вбити всіх євреїв у довіреній їм зоні до 20 квітня 1942 року — дня народження Гітлера[473].

Цивільна окупаційна влада Мінська також пішла за новою лінією. Генеральний комісар Білорусі Вільгельм Кубе 19 січня 1942 року зустрівся з очільниками поліції. Всі вони, схоже, погодилися з його формулюванням: хоча велике «колоніально-політичне» завдання Німеччини на Сході вимагало вбивства усіх євреїв, частину з них доведеться тимчасово залишити живими для виконання примусової праці. Вбивчі акції у Мінську розпочнуться у березні й будуть скеровані проти населення, що залишалося в гетто протягом дня — поки робітничі бригади працювали за його межами[474].

1 березня 1942 року німці наказали юденрату на наступний день надати квоту у 5 тисяч євреїв. Підпілля гетто сказало представникам юденрату не торгувати єврейською кров’ю, чого вони, мабуть, і так не хотіли. Замість того, щоб допомагати німцям виконати свою квоту, деякі з єврейських поліцаїв сказали євреям ховатися. Коли 2 березня квоти не було досягнено, німці розстріляли дітей і зарізали всіх вихованців єврейського сиротинця. Вони вбили навіть декількох робітників, що поверталися додому. Загалом того дня загинуло близько 3 412 осіб. Одним із єврейських дітей, що того дня зумів утекти, був Фелікс Липський. Його батько як польський шпигун загинув під час Сталінового Великому терору — як і багато людей у ті часи, одного дня він зник, і більше його ніхто не бачив. Тепер його син бачив трупи своїх знайомих у ямах. Він згадував відтінки білого кольору: шкіру, білизну, сніг[475].

Після невдачі ранньоберезневої акції 1942 року німці розбили мінське підпілля і прискорили масові вбивства євреїв. Наприкінці березня — на початку квітня вони заарештували 251 діяча підпілля, як євреїв так і неєвреїв, разом із головою юденрату. (Казинця, організатора підпілля, страчено в липні). Приблизно у той же час Мінськ відвідав Райнгард Гайдрих, який, схоже, наказав побудувати тут фабрику смерті. СС розпочало роботу над новим комплексом під Малим Трастянцем за межами Мінська. Починаючи від травня 1942 року, тут загинуть близько 40 тисяч осіб. Дружини німецьких службовців згадували Малий Трастянець як місце, де можна було їздити на конях і де були хутряні шуби (відібрані єврейських жінок перед розстрілом)[476].

За останні липневі дні 1942 року загинуло близько Ютисяч мінських євреїв. У останній день місяця прощального листа до батька написала Юніта Вішняцька: «Я прощаюся з тобою перед смертю. Я Дуже боюся цієї смерті, бо малих дітей у масові могили кидають живцем. Прощавай назавжди. Цілую, цілую»[477].

Інколи замість того, щоб розстрілювати менших дітей, німці справді кидали їх у ями з трупами, щоб вони задихнулися під землею. Мали вони під руками й інші засоби вбивства, що дозволяли не спостерігати закінчення молодих життів. Вулицями Мінська роз’їжджали газові вантажівки, водії яких шукали полишених без нагляду єврейських дітей. Люди застосовували до цих вантажівок ту ж назву, якою декілька років перед тим називали вантажівки НКВД в часі Великого терору: «душогубки»[478].

Діти знали, що станеться з ними, якщо їх упіймають. Піднімаючись рампою назустріч смерті, вони просили для себе останнього шматка пошарпаної гідності: «Будь-ласка, панове, — казали вони до німців, — не бийте нас. Ми можемо й самі дійти до вантажівок»[479].

На весну 1942 року євреї Мінська бачили ліс як місце, безпечніше за гетто. Герш Смоляр і сам мусив покинути гетто і податися до партизанів. З близько 10 тисяч тих мінських євреїв, що пробралися до радянських партизанських загонів, війну пережила, мабуть, половина. Смоляр теж був серед уцілілих. Та партизани не конче вітали євреїв. Партизанські загони існували для того, щоб подолати німецьку окупацію, а не для того, щоб допомогти цивільному населенню її пережити. Євреїв без зброї часто завертали, так само чинили з жінками і дітьми. Навіть озброєним єврейським чоловікам іноді відмовляли — бувало, їх навіть вбивали заради їхньої зброї. Партизанські очільники боялися, що євреї з гетто були німецькими шпигунами. Це звинувачення було не таким абсурдним, як може здаватися. Німці справді захоплювали дружин, а тоді наказували єврейським чоловікам, якщо ті хотіли ще побачити свої родини, йти до лісу і повертатися з інформацією[480].

Становище євреїв у лісі поступово покращилося протягом 1942 року, коли вони утворили власні партизанські загони. Центральний штаб партизанського руху, зрештою, підтримав такий крок. Ізраель Лапідус сформував загін із 50 осіб. 106-й загін Шолема Зоріна налічував удесятеро більше партизанів і здійснював набіги на мінське гетто, щоб рятувати євреїв. У окремих випадках радянські партизани створювали диверсії, що дозволяло євреям тікати з гетто. Одного разу партизани напали на німецький загін, що вирушав на ліквідацію одного з гетто. Освальд Руфайзен, єврей, що працював перекладачем у німецькій поліції в містечку Мір, проносив у місцеве гетто зброю і попередив його мешканців про плановану ліквідацію[481].

Інший єврей, Тувія Бєльский, врятував, мабуть, більше євреїв за будь-якого іншого партизанського очільника. Особливий дар Бєльського полягав у розумінні небезпек провадження партизанської війни. Бєльський походив із західної Білорусі, тобто з тієї частини північно-східної Польщі, що її комуністи анексували у 1939 році, а потім у 1941 році відступили німцям. Він служив у Польській армії, а тому мав військовий вишкіл. Він і його родина добре знали ліси, мабуть, через те, що займалися дрібною контрабандою. Але тактичне відчуття Бєльського не міг пояснити жоден окремий досвід. З одного боку, за свою мету він вважав радше порятунок євреїв, аніж убивство німців. Він і його партизани, як правило, намагалися