Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

- Порох. Ми висипали з одного патрона та підпалили. Бачиш?

Він простягнув долоню. Кінчики пальців почервоніли і потемніли від кіптяви.

— Не встиг руку відсмикнути. А там було зовсім небагато.

Тимур почав встановлювати баночку серед динамітних брусків. Я подивився на хлопців: Толік з Томом нахилилися вперед, ледь не уткнувшись носами в «детонатор», Кріс меланхолійно роздивлявся наших ворогів, що ганебно втікали з мосту. Вони стояли біля свого замку, явно чекаючи на розв'язку. Ні, відступати тепер неможливо.

Ілля торкнув мене за плече.

— Дімо, може краще підірвати міст біля самої основи? Ось гуркіт буде!

Я похитав головою. Гуркіт у наше завдання не входив, треба було лише вивести міст із ладу. Чим менше виявляться руйнування, тим менший можливий гнів наших господарів. Напевно, цим керувалися і французи, підриваючи свій міст посередині.

Тимур закінчив обмотувати бляшанку динамітом і вставив у неї новий ґнот.

- Готово.

Усі мовчали. Дивно, перед попередньою спробою вибуху ми ніби підсвідомо передчували невдачу. А зараз саморобний фугас виглядав досить серйозно.

— Звалюйте, — нарешті сказав Толик. - Я підпалю.

Сперечатися ніхто не став: Тільки бігав краще за всіх нас. Тим більше мостами, де біг часом був схожий чи то на слалом, чи то на стрибки з трампліну.

Ми спустилися майже до самого замку, але зовсім йти з мосту не стали. У цьому був якийсь виклик прибульцям… А може, й проста безтурботність.

Толік почекав кілька хвилин і почав поратися з ґнотом. Я раптом злякався: з'явилося безглузде почуття, що вибух станеться зараз. Миттєвий спалах, удар, і тільки назавжди зникне…

Але все йшло нормально. Толик підпалив ґнот і кинувся до нас. За кілька хвилин ми вже стояли разом.

— Зараз, — важко дихаючи, сказав Толик. - Зараз рвоне.

Ми завмерли. Йшли секунди.

— Якщо знову не вийшло, то я туди не піду, — похмуро сказав Тимур. — Раптом гніт тліє, і вибухне хвилин через…

Міст здригнувся.

Я розумію, що спочатку ми мали побачити спалах. Швидкість світла значно більша за швидкість ударної хвилі. Але мені вибух запам'ятався саме таким.

Мармурові плити під ногами затремтіли, міст хитнувся, вигинаючись у передсмертній судомі. На середині мосту закружляв багряний вогняний клубок. Він розростався, ніби намотував на себе з повітря спочатку невидиму, а потім помаранчево-чорну нитку. Ми пригнулися, а зверху на нас навалився гуркіт. Немов усі кам'яні плити, що руйнуються зараз у воду, падали прямо на нас.

Ми недооцінили потужність динамітних шашок. Для вибуху мосту вистачило б половини приготовленої кількості.

Свідомість залишалася чіткою. Я бачив, як валиться вниз відірваний вибухом шмат мосту: величезний, метрів десять завдовжки. Над водою він яскраво спалахнув, його огорнуло біле свічення… Прибульці знищували все, що падає з мостів у море. Виняток не зробили для самого мосту.

- Хлопці! - відчайдушно крикнув Ілля. Я повернувся.

Він чи не втримався при поштовху, чи просто послизнувся. Ілля висів над водою, чіпляючись за стовпчик огорожі.

На перший погляд, нічого страшного не сталося. Ми знаходилися на найнижчій частині моста, на висоті п'яти-шостіх метрів. Кому з хлопчаків не доводилося пірнати з п'ятиметрової вежі?

Але ми були не в басейні, і падати Іллі треба було не з вежі — з мосту. А всі падіння закінчувалися однаково.

Я кинувся до нього. Але мене випередив Кріс. За кілька секунд він опинився поряд з Іллею, витягнув його назад на міст. Але щось в особі Іллі