Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

Глава 38

Скайлер

Хіба можна ось так просто втратити свідомість? Ще й як! Одним дотиком, диханням, що збилося, відповіддю на мої дії. А Олівія відповідає. Не просто завмерла, як тоді у коридорі. Вона несвідомо тягнеться до мене, відкриває губи, і я дурію.

Сміливішою і поглиблюю поцілунок. Мої пальці жадібно ковзають по розпущеному м'якому волоссю, а вона тремтить.

Я добре знаю це тремтіння. Це точно не від холоду. Сам таке ж маю, бо вже дуже давно тільки й думав про те, як знову відчути Олівію. Не стримуюсь і, обхопивши дівчинку за талію, затягую на себе.
Хочу її ближче. Усю. На мені.

Темне волосся каскадом спадає вниз, закриваючи нас від усього світу, хоча я і так забуваю про його існування. Я в моєму персональному раю.

Цілую, пробую. Я її ТАК ще не цілував. У голові іскриться, пальці тремтять, бо це краще, ніж я міг собі уявити. Краще, ніж з будь-якою іншою, яка була б просто «на якийсь час».

Правильно вона сказала, що заради будь-якої іншої я не залишив би дівчину і не приїхав додому, по дорозі заскочивши в магазин за морозивом. Тільки заради неї, заради карих очей, що засвітилися так яскраво, коли вона його побачила. З вдячністю та теплом.

Вогонь охоплює з ніг до голови, коли я втрачаю себе миттєво. Олівія обіймає мене, топить у ніжності, своєму гарячому диханні, реакціях. Вперше за довгий час я не рятую її, а тону сам. Так глибоко, як уже давно собі не дозволяв. Захлинаюся, йду на саме дно, але й її тягну за собою. Мене веде, як ніколи, бо дорвався. Пожираю своє заборонене яблуко величезними шматками.

З'їжджаю губами на щоку, торкаюся вилиці, а після мочки вуха. Солодка дівчинка. Хочу її всю собі. Не просто спонтанно. А щодня. З головою, усмішками, ніжностями, поглядами хитрими. Так сильно хочу, що забуваю про те, що з нею не можна перти напролом. Стискаю талію, знаходячи губами шию, як раптом Олівія застигає.

У своїй ейфорії я не відразу помічаю, що вона починає мене відштовхувати. Гарячково упирається долонями мені в груди і зіскакує з колін. Відскочивши на метр, в жаху дивиться мені в обличчя.

- Скайлер ... навіщо ти? - Гарячково торкає свої губи і дивиться на мене так, ніби я злочинець, який посмів поцупити в неї чергову річ.

Пожежа, що ще недавно охоплювала нутрощі, перетворюється на кислоту. Починає шипіти, розчиняючи внутрішні органи.

- Не тільки я, Олівіє, - натякаю на її жадібну відповідь.

Нехай не вдає, що я цілував її насильно. Вона відповіла! Так відповідала, що мої нервові закінчення досі іскряться і здається підпали поруч сірник, все вибухне до біса.

- Так… але… - шумно видихає, починаючи витоптувати газон швидкими кроками, ніби від себе втекти намагається. Вперед назад. Руки у волосся запускає і знову на мене дивиться на всі очі. - Не потрібно було. Навіщо все псувати?

- Псувати? – ціжу я, відчуваючи, як кислота перетворюється на вибухонебезпечну речовину.

- Скайлере, я прошу тебе, давай забудемо про це, - випалює, різко зупиняючись навпроти.
Кислота палить, роз'їдає. Те, що я й так знав, знаходить підтвердження.

- Про те, що ти хотіла відповісти на поцілунок? Або про те, що вважала за краще вечір зі мною, а не зі своїм хлопцем? - Встаю з гойдалки. Усередині починає працювати м'ясорубка, скручуючи мої нутрощі і перетворюючи їх на фарш. Скільки казав сам собі, що це глухий кут, скільки намагався відгородитися, а ні чорта не вийшло. Тягнуло до неї зі страшною силою. Олівія заплющує очі, ніби не хоче нічого чути. Ставить блок на мої слова. На те, що зробила. Але вона ж ЗРОБИЛА. САМА. А за свої вчинки слід відповідати. - Про те, що вже якийсь раз зриваєш мені побачення і за будь-якої можливості торкаєшся до мене. Не помічала?

- Я не... Це просто... - вона горить. Навіть у нічній темряві я бачу червоні щоки та перелякані очі, в яких вина, жаль.

Шкодує про те, що зробила?! Ну звичайно. Тепер вона шкодує.

- Просто з тобою мені добре, - випалює, підходячи до мене ближче. - Мені з тобою зручно, Скайлер. Затишно. Не страшно. З тобою нічого не страшно. Будь ласка, я тебе дуже прошу, давай ми забудемо про це.

Комфортно їй та затишно. А на мій комфорт, схоже, начхати…

Схиляюся і навмисно проводжу великим пальцем по її губах, викликаючи тремтіння у відповідь. Олівія здригається і перестає дихати. Її губи ще червоні після наших поцілунків, м'які, манливі.

Стискаю долоню в кулак і різко відвожу.

- Тобі все одно на те, що я тобі сказав? – голос хрипить, бо боюся почути відповідь.

Так, чорт забирай, боюся. Страх – не мій слабкий бік. Встиг пережити в житті багато, а зараз дихання спирає.

– Ні, – хаотично мотає головою, так і не відходячи від мене. Згрібає кулаками футболку. - Мені дуже шкода.

- Шкода?

- Так. Я не підозрювала, що ти все це відчуваєш.

– Тільки я відчуваю?

– Що? Що ти маєш на увазі?

Промовисто опускаю погляд на її руки, що тримають мою футболку з такою силою, що тканина тріщить. Ще трохи і розійдеться швами.

- Так не вдруковуються в байдужу людину.

Олівія відскакує від мене, як від вогню.

– Ні. Ні, я тебе люблю, але як брата, - якби мені влили у вуха гашене вапно, це не було б так боляче.
І не тому, що правда. Ні. Тому що все це повна маячня, але вона хоче думати інакше. Їй простіше, коли все йде своєю чергою. Її так влаштовує.

- Брата?

- Так.

Шумно видихаю, кремуючи її поглядом спідлоба. Як мені набридло це одвічне «брат».

- Ти повторюєш це слово надто часто. Мені нагадуєш чи собі?

- Але це правда. Ми сім'я. - Серце оглушливо бомбардує. - Все ж було так добре, - вона знову зривається до мене і з благанням заглядає в очі.

А я ненавиджу її у цей момент. За страх її непрохідний. За те, що навіть собі не зізнається, що відчуває. Настільки боїться зізнатися, що готова грати зі мною в гру «брат і сестра» і вдавати сім'ю.

- Добре було тобі, Олівія. І хлопець є, і брат під боком, якому можна заважати будувати особисте життя. - вона ошелешено розплющує очі і дихає так, ніби не стоїть, а біжить на місці. Місяць у широких зіницях тремтить.

- Скайлере, - прикушує губу з такою силою, що шкіра біліє, - будь ласка, - сльози в її очах вбивають, - давай залишимо все як є. Залишимось братом та сестрою.

Обхоплюю тонкі зап'ястя і тягну її на себе. Головне, не переборщити, бо зараз я здатний багато на що. У легені вривається солодкий запах, який тепер і на моїх губах випалив тавро і палить.Негативно хитаю головою.

- Ми не брат та сестра. І ми не друзі. У твоїй фразі я чую тільки "Давай залишимося ніким". Це формулювання буде правильніше.

- Але ми не ніхто один одному, - карі очі втикаються у мої губи, підтверджуючи сказане.
Тільки сенс зовсім інший.

- Ніхто. Поки ти не зрозумієш, що насправді відчуваєш.

Вдихнувши ще раз глибше власний амфетамін, що викликає зараз у моєму організмі відторгнення, розвертаюсь і йду.

Подалі. Сьогодні я не зможу ночувати з нею в одному будинку. Мене ламає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно