Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

А в торбинці щось дзвенить. А той молодий підійшов до мене та й каже: «Хочеш побачити Січу?» – «Хочу», – кажу. – А він як ухопить мене за голову та як підніме угору, – думав, що й голову одірве. А потім дав мені оце! – показав Івась турецький таляр.

Але Дорош вже не слухав брата. Наче клубок якийсь підкотив йому до горла. Він знову пішов у стайню, обхопив шию запорозького коня і заридав так, як ніколи не плакав навіть тоді, як у Січі сумував за рідними.

Мати вийшла з корівника і з дійницею пройшла в хату. Сніг пішов дужче і згодом засипав сліди запорозьких коней.

1930 року. Пологи

В тумані минулого

ФАКТОРІЯ

Коло самого моря, на білім блискучім піску стоїть довга дерев’яна будівля; трохи далі, на кручі, що звисає над морем, притулились дві похилі хатини з сирця, без вікон.

Весняне сонце весело ллє своє проміння на чорний засмолений дах будівлі, заглядає в маненькі двері хаток, відбивається в блідій блакиті моря, а море округлими хвилями набігає на берег, шепоче й лиже береговий пісок. Над морем в’ються й перехрещуються чайки. Чайки кигичуть, і різкі крики їхні дзвінко тремтять у чистому весняному повітрі. На піску, наче морська трава, що викинуло море, сохнуть розтягнуті сітки й волокуші. Напіввитягнутий із води невеличкий байдак носом занурився в пісок; ззаду його підмиває хвиля, і він хитається з кожним наступом легенького припливу.

Коло байдака, трохи далі від берега, залізла в пісок лопаста кітвиця5; канат од кітвиці, простягнувшись по піску, підіймається й зникає в байдаці. В байдаці на згорнутім вітрилі лежить молодий чорнявий юнак; руки він закинув за голову, а ногами вперся в щоглу, що тоненьким струнким гостряком стирчить угору.

Парубок дивиться на небо, на білі кучеряві хмарки, що пливуть понад морем, на швидких метушливих чайок і думає, що добре було б піднестись до самого неба, сісти на цю снігову блискучу хмарку й полетіти на південь до південного моря, де небо синіше за тутешнє, де море ще синіше від неба, де не тхне солоною та гнилою рибою, а пахне квітами оливи й помаранчів.

Далі, зовсім недалеко від кручі, видко дві голі постаті: одна з них лежить на череві на піску, розкинувши ноги, а в руках тримає чорного сухого смердючого бичка, що море бурхливої години викинуло на берег. Це молодий степовик-скит.

Він пильно придивляється до вишкіреного рота бичка, пробує просунути між зубів свого пальця і, наколовшись на гострі риб’ячі зуби, одкидає від себе бичка на пісок. Потім він починає розглядати сколотого пальця, давить його, і з маненької ранки виступає темно-червона крапелька крови. Біле довге волосся його, стягнуте ремінцем, колише й шарпає лагідний морський вітрець.

Другий скит, із могутньою засмаглою шиєю, з червоним, опеченим степовим вітром лицем, із скуйовдженим рудим волоссям і бородою, сидить, зігнувшись, коло самої води і риє веснянкуватими руками вогкий пісок.

Коли вода, набігши й лизнувши берега, знов одпливає в море, пісок стає наче живий: білі м’якенькі рачки, що їх принесла хвиля, залишившись на піску, метушаться й поспішають заритись у вогкий пісок, сховатись од вітру и сонця.

Це дуже дивує бородатого чоловіка, і він риє пісок, знаходить рачка; пильно придивляється до нього й ніяк не може второпати, що воно за штука цей рачок, де в нього голова й очі; роздирає його й знову запускає руку в пісок; схиливши голову, прислухається, як смокче вода коло руки, і знову лагодиться спіймати й роздерти рачка.

Цього степового дядька, цю велику дитину все дивує тут коло моря: дивує те, що море невпинно шумить, гуде й шепоче день і ніч; що море котить хвилі одну за одною, наче навертає якийсь коток, а діставшись берега, раптом розвертається й викидає на берег біле шипуче шумовиння. Шумовиння ж, розіславшись на березі, розкотившись, розворушивши черепашки й дрібні каміння, знов одпли-ває назад, а назустріч уже йдуть усе нові й нові хвилі. Дивує те, що, навіть злізши на кручу, не побачиш другого берега; що в морі багато води, а пити її не можна; що її не п’ють навіть воли; що вона видається синьою, а коли набереш її в пригорщі, вона біла, як і вода з річки. Він боїться лізти в море, і йому здається, що це Тагіма-сада, бог моря, сидить у безодні, гнівається на людей і жене одну за одною хвилі на берег.

Двері в будівлі одчинені. Тут, у будівлі, холоднувато, трохи пахне смолою й сильно й гостро солоною рибою. Уздовж помешкання стоять великі обсмолені куфи з тузлуком, де просолюють рибу. В кутку, що одразу за дверима, купа рибальського знаряддя. В другому кутку – ліжко з купою шмаття. Другу половину будівлі, з добре утрамбованою долівкою, відділяє від рибного помешкання дощана перегородка; тут зсипають пшеницю й жито. Але тепер зерна немає, долівку чисто виметено, і тільки де-не-де по кутках, придивившись, можна побачити десяток-другий невибраного зерна.

Під дахом будівлі, на сонці й спеці висять жовті величезні балики. Сонце розтопило трин6, і він бурштиновими краплинами спадає на пісок. Під баликами стоїть сивий миршавий собака й лиже заплямований трином пісок.

Стадії за три за будівлею підходить до моря невеличка, поросла очеретами й осокою степова річка. Але тепер вона не доходить до самого моря: між нею й морем простягнулася вузенька смужка піску. Коли ж з моря дмухне низовий вітер, і море вперто й настирливо починає котити й кидати одну за одною біловерхі хвилі, гребелька-смужка руйнується, і води річки єднаються з водами моря. Риба з моря йде на солодку воду річки, незлічимими зграями підіймається вгору річкою, в’язне в очеретах так густо, що рожевих товстючих коропів можна брати майже руками.

На березі річки, вперши війя і ярма в траву, стоять два великі вози з важкими цільними колесами. Чотири пари волів лежать на траві, мружать очі, в’яло розчавлюють щелепами жуйку. Невеличкий табунець присадкуватих коней із спутаними ногами пасеться в гущавині трав.

Хмара ґедзів і мушні гуде над кіньми. Коні пирхають, одмахують-ся хвостами, хрумтять зубами, поскубуючи траву. Під возами в холодку сплять чоловік десять-дванадцять людей, одягнутих у шкуратяні вбрання.

Біля відчинених дверей будівлі жевріє білим огником багаття. Над вогнем на двох каменюках стоїть вухатий, подібний до чаші, казан. Легкий їдкий димок вибивається з-під казана, і його розшматовує по березі весняний вітер. Коло казана порається маленький лисий дідок у