Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– А ось і Галя, синку!

Дорош скочив, кинувся до дверей і раптом спинився від несподіванки: якась жінка в очіпку з малою дитиною на руках заходила в хату, а за нею йшов високий молодий козак. Цього козака зразу пізнав Дорош: це був той самий молодик Клименко, що приносив колись горщик з кашею бакалярові до школи.

«А де ж Галя?» – подумав хлопець.

– Дороше, рідненький мій! – заголосила жінка, – коли ж ти повернувся, що я й не знала!

Жінка, плачучи й сміючись з радощів, віддала чоловікові дитину і кинулася обіймати й цілувати хлопця.

– Який же ти великий виріс та гарний, зовсім парубок!

«Так вона заміж вийшла, а це, мабуть, її чоловік та дитина!» – подумав Дорош.

Хлопець чомусь згадав, як вона питала його про Глека, коли той визволився з в’язниці: чи все гаразд із ним, і яка вона рада була, коли взнала, що він щасливо втік.

– А ось і моя дочка з чоловіком, – закричав Наливайко. – Сідай, дочко, вип’ємо по чарці за онука!

– Та що ви, тату, – соромливо відповіла Галя. – Ледве на поріг – вже й горілку пити! Добридень! – уклонилася вона гостям.

Дорош глянув на Глека. Ніколи ще він не бачив такого лиця у нього, як тепер: Глек раптом наче поменшав; голова трохи схилилася на груди, і в очах уже не було гнівних огнів, що горіли хвилину тому.

Галя пішла з дитиною в другу кімнату, а чоловік її сів кінець столу.

– Ну, Петре, – звернувся Наливайко до зятя, – вип’ємо за онука!

– Що ж, можна й випити! – спокійно відповів зять.

Галя майже не сідала до столу; вона помагала матері, то прибираючи посуд, то приносячи закуски, то бігла подивитися на дитину, а Дорош приглядався до неї й дивувався, як змінилося її обличчя. Вона, як і раніш, була гарна, навіть краща, як тоді, коли він востаннє бачив її, але в обличчі її було щось нове, незрозуміле Дорошеві. У сестри його було лице задоволеної жінки: задоволеної з того, що вона має молодого й гарного чоловіка, що в господарстві у неї все є, що у неї є син, і син цей найкращий за всіх дітей, яких їй доводилося бачити. І тільки тоді, як вона схопилась і побігла, почувши, що заплакала її дитина, Дорош зрозумів, що саме нового в його сестри: у Галі вже нічого не було дівочого у виразі її обличчя.

«Та вона – баба, просто баба!» – подумав хлопець.

Глек раптом ворухнув головою, наче скинувши з себе якусь вагу, стукнув легенько по столі кулаком і сказав:

– Не журись, Семене! Усе буде гаразд!

Він став веселий, такий веселий, яким ніколи не бачив його Дорош. Запорожець сипав прислів’ями, розповідав про своє січове життя і пригоди так, що дігтярі мало не лізли під стіл від сміху. Він розповів, як дратували на герці татар запорожці, як якийсь татарин улучив стрілою того козака, що кричав муедзином та як на нього насів та мало не задавив дужий мурза; і всі сміялися з цього, хоч Дорош знав, що це зовсім не смішно. Навіть батько розвеселився, перестав скаржитися на свою гірку долю, сміявся, як і всі, п’яним сміхом.

Галя сіла поруч Дороша, гладила його по голові і пошепки розпитувала хлопця, де він був та що з ним було, Дорош коротенько розповів і їй про свої пригоди, а потім спитав:

– А ти хіба не пізнала Павла Глека? Це ж він сидить на покуті!

– Як не пізнала? Зразу пізнала, тільки зайшла у хату!

– А я думав, що ти рада будеш побачити Павла?

– Я й рада, що він живий та здоровий! – спокійно відповіла Галя.

Довго обідали козаки, аж Дорошеві навіть обридло дивитися на них, бо всі вони були п’яні, тільки Глек був тверезий, наче нічого не пив. Дорошеві дуже хотілося піти на вулицю та побачитись із своїми товаришами, але він добре розумів, що, поки Глек тут, йому не слід робити цього: хлопці почнуть розпитувати, з ким він приїхав, і обов’язково налізуть у двір і хату подивитися на запорожців. До того ж батько примусив його випити велику чарку горілки з радощів, що він щасливо повернувся додому, і йому дуже хотілося спати. Він заліз на піч і заснув.

Вже був день, коли прокинувся Дорош. Спати не хотілося, голова була якась важка після випитої чарки. Батько й вуглярі покотом лежали у світлиці. Смерділо горілкою й чобітьми так, що йому на хвилину здалося, що він ще в Січі, у Незамайківському курені. Ні матері, ні запорожців не було в хаті. Дорош вийшов з хати на двір. День був сірий, ішов легенький сніжок.

І тополя, і вози, і хати, і клуня, і весь двір були білі від снігу. Ворота були одчинені, і з двору на вулицю виднілися свіжі кінські сліди. З корівника чулися звуки, що їх Дорош не чув, відколи виїхав з дому.

Джик, джик… – доїла мати, і чути було, як вона умовляла корову:

– Та стій, дурко, дійницю перекинеш!

На ґанку стояв Івась і тримав у руках пиріг, а перед ним сидів Бровко і солодко поглядав на хлопця.

– Хто це виїхав з двору? – спитав Дорош брата, показуючи на сліди від кінських копит.

– Запорожці! – відповів Івась.

– Як запорожці? Ти бачив?

– Бачив.

Дорош вибіг за ворота і глянув уздовж улиці. Вулиця була пустельна.

– Та вони давно поїхали! – сказав Івась.

Дорошеві не вірилося. Він перебіг двір і заглянув у стайню: запорозьких коней не було, а той кінь, що на ньому він приїхав із Запоріжжя, стояв у стайні і заіржав, побачивши хлопця.

– А Глек тобі нічого не казав, як виїздив з двору? – запитав Дорош у брата.

– Казав. Хай, каже, вибачає мені Дорош, що я не попрощався з ним. Він, каже, єдина людина, що я люблю у світі.

– А ще що казав?

– А ще сказав щось таке, що я не второпав. Мабуть, каже, не судилося мені гречкосієм зробитися. Хіба він хотів гречку сіяти?

– Ну, а що ще казав? – мало не плачучи, допитувався Дорош.

– Сказав, що, коли живий буде, приїде побачитись із тобою, і коли ти схочеш, знову візьме тебе на Запоріжжя. А батькові наказав передати оце, – показав Івась на торбинку, що лежала на ґанку. – Хай, каже, не журиться батько, що його синові довелося врятувати запорожця.