Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

- Я й справді міг би вас з’їсти живцем,- сказав Мартін, теж безцеремонно розглядаючи виснажену постать Брісендена.

- Тільки я того не вартий.

- Навпаки, наша сварка нічого не варта,- відповів Мартін і щиро засміявся: - Признаюся, ви пошили мене в дурні. Те, що я голодний і що ви це помітили,- не дивина, і тут немає нічого для мене ганебного. Бачите, я сміюся з забобонної стадної моралі, а от ви сказали правдиве слово, назвали речі їх іменами, і я вмить знову став рабом цієї забобонної моралі.

- Так, ви образились,- підтвердив Брісенден.

- Хвилину тому я справді відчував себе ображеним. Знаєте, це забобони ще з дитинства. Хоч я багато чого встиг навчитись, а все-таки іноді зриваюсь. У кожного свої ганджі, як то кажуть - свій скелет у шафі.

- Але тепер ви вже добре його там зачинили?

- А звісно.

- Напевно?

- Напевно.

- Ну, тоді ходім повечеряємо.

- Ходім,- сказав Мартін і рештою, що лишилась у нього від двох доларів, спробував розплатитися за віскі. Але Брісенден так грізно глянув на офіціанта, що той поклав гроші назад на стіл.

Мартін скривившись, сунув їх у кишеню і ту ж мить відчув на своєму плечі зичливу Брісенденову руку.

Другого дня Марії довелося знову хвилюватися: до Мартіна прийшов ще один гість. Але цього разу вона не розгубилась і прийняла Брісендена з усією чемністю в своїй пишній вітальні.

- Сподіваюся, ви не дуже розгнівані моєю появою? - почав Брісенден.

- Ні, ні, навпаки,- вигукнув Мартін, потискуючи гостеві руку, і, підсунувши йому свого єдиного стільця, сам примостився на ліжку.- Але як ви дізналися, де я живу?

- Зателефонував до Морзів. Міс Морз сказала мені вашу адресу, і ось я тут.- Брісенден витяг з кишені тоненьку книжечку й поклав на стіл.- Оце вам книжка поезій. Прочитайте її і залиште собі.- А коли Мартін спробував протестувати, додав: - Нащо мені книжки? Сьогодні вранці знов ішла горлом кров. Є у вас віскі? Звісно, ні. Ну, почекайте хвилину.

Він підвівся і вийшов. Мартін стежив за довгою постаттю Брісендена, і коли той обернувся причинити хвіртку, з сумом помітив, як над запалими грудьми гнулися його колись, певно, могутні плечі. Мартін дістав дві склянки і почав читати останню збірку поезій Генрі Вогана Марлоу.

- Шотландського немає,- оповістив Брісенден, входячи в кімнату.- Цей пройдисвіт не продає нічого, крім американського віскі. Зате ось ціла пляшка.

- Я пошлю кого з хлопців по цитрини,- і ми зробимо грог,- запропонував Мартін.- Цікаво, скільки Марлоу міг заробити на цій збірці.

- Та, мабуть, доларів п’ятдесят,- відповів Брісенден.- Але для нього й це щастя. Мусить бути радий, що взагалі знайшов видавця, який ризикнув друкувати таку книжку.

- Отже, поетові не можна прожити з поезії?

І в голосі й на обличчі Мартіновім відбилося розчарування.

- Авжеж, ні. Який же дурень на це розраховує. От віршомази, як Брюс, Вірджінія Спрінг, Седжвік - це інша справа. Їм непогано живеться. А справжні поети... Ви знаєте, з чого живе Марлоу? Вчителює в Пенсільванії, викладає в школі для хлопчаків, а з усіх відділів пекла це найжахливіший. Я б не проміняв свою долю на його, навіть коли б він дав мені за це п’ятдесят років життя. А притім серед сучасних риморобів цей поет виблискує, мов рубін серед скелець. А що про нього пишуть критики? Ну й нікчемні ці кляті людці!

- Взагалі про талановитих забагато пишуть люди без крихти таланту,- зауважив Мартін.- Чого от тільки не наплели про Стівенсона!

- Гадюче кодло! - вилаявся Брісенден.- Я пам’ятаю, з яким самовдоволенням вони довбли його за лист в обороні отця Дамієна, 38 зважували все й виважували...

- Міряли його міркою власної мізерії,- додав Мартін.

- Так, це добре сказано. Вони поганять і загиджують Правду, Красу, Добро, а тоді ще поплескують вас по плечі й кажуть: «Славний пес, Фідо». Тьху! «Тріскотливі сороки в людській подобі»,- сказав про них перед смертю Річард Ріль. 39

- Вони дзьобають зоряний пил,- палко підхопив Мартін,- хочуть спіймати метеорну думку генія. Якось я написав статтю про цих критиків, чи радше рецензентів.

- Ану покажіть,- жваво промовив Брісенден.

Мартін витяг з-під стола копію «Зоряного пилу». Читаючи рукопис, Брісенден раз у раз сміявся, потирав руки і навіть про питво забув.

- Та ви ж самі частинка цього зоряного пилу, занесена в край сліпих карликів! - згукнув він, дочитавши.- І, звісна річ, за цю статтю вхопилися у першому ж часопису?

Мартін заглянув до свого записника:

- Від неї відмовилося двадцять сім часописів.

Брісенден зайшовся сміхом, але одразу ж і закашлявся.

- Слухайте, не може бути, щоб ви не писали поезій,- сказав він, трохи віддихавшись.- Покажіть мені дещо.

- Гаразд, тільки тут не читайте,- попросив Мартін.- Мені хочеться порозмовляти з вами. Я вам дам їх додому.

Брісенден пішов від Мартіна, узявши з собою «Любовні сонети» та «Пері й перли». Наступного дня він знов прийшов і ще на порозі сказав:

- Дайте ще!

Брісенден не тільки запевнив Мартіна, що він справжній поет, але визнав, що й сам пише вірші. Мартін пойнявся щирим захватом від творів Брісендена і дуже здивувався, що той навіть не пробував надрукувати їх.

- Чума їм на голови! - відповів Брісенден Мартінові, коли той зголосився самому розіслати його твори по журналах,- Любіть красу задля неї самої,- була його рада,- а журналам дайте спокій. Знаєте що, Мартіне Ідене, вертайтесь ви знову до моря, до своїх кораблів. Раджу вам від душі. Чого ви шукаєте в цих міських гнійниках? Ви самі себе вбиваєте, намагаючись оплюгавити красу на журнальний смак. Як це ви були процитували мені днями? Ага,- «людина - остання з ефемерид». Навіщо ж вам, останній з ефемерид, потрібна слава? Якщо ви здобудете її, вона вас отруїть. Слово честі, ви занадто безпосередній, занадто самобутній і розумний, щоби хлібитись такою потравою. Сподіваюся, що ви не продасте журналам і рядка! Служити треба лише красі.