Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

— Міхале! — вигукнула мама.

— Не вір йому, — сказав я. — Він багато разів перебігав туди й сюди, ніби через вулицю, якою не їздить транспорт.

— Це притаманно людині, — виголосив батько одну зі своїх сумнівних премудростей.

— Залиш нас самих, піди погуляй трошки, — попросила мама.

— Я чатуватиму під вікнами, коли щось трапиться — гукай голосніше, і я прибіжу з дрючком, — наказав я їй і вибіг…

— Міхале! — пролунало раптом з вікна нашого будинку. Але це був не мамин голос. — Чекай!

За якусь мить вона вже стояла переді мною — маленьке обличчя під копицею волосся. І величезні очі.

— Я мушу зараз бігти додому, бо ми щойно приїхали, — захекано говорила вона. — Ти ще пам’ятаєш мене, Міхале?

— Я все пам’ятаю. Я тепер уже видужав.

— Я знаю, розпитала все про тебе. — Вона зашарілась. — Ти й досі слухаєш «Секс пістолз»?

— А ти й це пам’ятаєш?

— Звичайно.

— І що розповідала мені, чому часом буваєш Ванілою? І як пропонувала мені познайомитися з нею?

— Так. — Аніла зашарілася ще дужче. — Мені вже справді час додому… Я прийшла попросити, щоб ти зачекав на мене. — І вона щодуху побігла геть.

СУЧАСНА ЛЮДИНА, яку жене гарячковий поспіх, устигає за день переробити стільки всякої всячини, що їй нема коли вгору глянути, не те що втішитися зробленим.

АТ-13: ШКОЛА РАДОСТІ. Це передусім прагнення позбутись безглуздих забобонів, мовляв, радість є чимось несумісним, негідним нинішнього складного світу, несприйнятним, другорядним, примітивним, малоінтелігентним почуттям. Багато людей його просто бояться.

Не варто ставитися до радості з тупим ігноруванням, як автомобілісти — до квітучої луки. Навчімося знаходити щодня принаймні п’ятдесят радостей — радіти сонцю, прогулянці, чистому повітрю, просто диханню… Для цього досить лише відкрити для себе вміння дивуватись і сприймати, прислухатися до тихої музики життя.

Що більше радості відчуватимете в собі, то більше знайдете її для інших, які потім повернуть вам її вдвічі.

Саме в цьому полягає принцип заключної лекції АТ-14 — ВИПРОМІНЮВАННЯ.

Почнімо з протилежного прикладу. До купе поїзда заходить роздратований, насуплений пасажир. Не вимовивши слова, він тут-таки починає переносити свій внутрішній розлад на інших, які за першої-ліпшої нагоди віддячать йому подібним же чином.

Безумовно краще вибрати іншу можливість — зосередитись на головному: «Я машина світла! Випромінюю тепло! Я генератор щастя!»

Це почуття й віра, міцна як скеля, повинні існувати в вас постійно, бо ви теж піддаєтеся психічному навіюванню з боку інших. Отож багато залежить від того, чи зможе світло збороти тінь. Кожен продукує собі поле, горить власним світлом, і що сильнішим виявляється світловий апарат, то яскравішою виходить картина.

Перед кожним із дванадцяти членів керівництва ПЧХП (одинадцять з яких уже цілком білі, лише доктор Еда Роган досі мав відсотків тридцять рудизни) стояли склянки знежиреного молока, а для колишніх курців (попільнички було замкнено в складі) поставили миску з жувальною гумкою.

— … Отже, ліквідацію БЗУ на нашому підприємстві можна вважати завершеною, — промовив генеральний директор. (У відповідь засяяло одинадцять посмішок; Еда Роган зосереджено вивчав ріжок столу.) — Лишається згорнути роботу штабу ТСЗ, подякувавши його членам за старання. Може, дамо керівникові штабу премію, а решті — грамоти?

— Вистачить грамоти керівникові, а він потім від нашого імені подякує членам штабу, — озвався заступник директора в питаннях господарства.

— Приймається. Що там у нас далі? — спитав генеральний, так обережно сьорбаючи молоко, наче то був нерозведений спирт.

— Серія делікатесів «Лісові ритми» обійшлася нам у десять тисяч крон. Кошти пішли на придбання м’яса для відділу головного інженера. Але за нинішньої тенденції до масового поширення АТ делікатеси навряд чи матимуть перспективу.

— Ми повинні покласти край рудій мерзоті. — Генеральний директор почервонів. — Пропоную Роганові негайно взятися за новий проект, гідний доби й доброго імені нашого підприємства!

— Це я хотів і сам запропонувати, — промовив Еда Роган, обережно притримуючи пальцями білу шовкову хусточку, за якою ховалися прожилки БЗУ. — Новий серіал низькокалорійних делікатесів «Сирні піруети».

— Що воно таке і з чим його їдять?

— Піна з твердого сиру, води й повітря. Збиваємо вібруючим міксером так, що лишаються практично тільки зліплені бульбашки.

— Це нам, очевидно, підійшло б. А коли ти, нарешті, позбавишся цієї нечисті? — Палець генерального директора гидливо показав на хусточку, пов’язану навколо Единої шиї.

— У мене серцева недуга, тож, скажімо, викликати відчуття тепла, тобто займатися АТ-9, я взагалі не можу, — жалібно промовив Еда. — Але я роблю все можливе, щоб якнайшвидше позбавитися надмірної рудизни.

— А доти я забороняю тобі відвідувати наради, — оголосив директор, коли ж Еда рушив до дверей, докинув: — Я чув, ніби ти ввесь свій відділ перетворив на гніде кубло. Завтра перевіримо. Готуйся!

— Увесь мій відділ буде взавтра білим як свіжий сніг! — потупивсь Еда, вже стоячи на порозі. «Ці кляті біляки просто нестерпні», — подумав він, ідучи подвір’ям. Уже в своєму кабінеті Еда дістав з кишені скляну трубочку, лизнув розчинного порошку й запив його водою, після чого скликав своїх підлеглих до залу засідань і розподілив обов’язки. Одразу почалася велика чистка — всі рештки м’яса було густо посипано вапном і викинуто на смітник.

Між тим, привезли центнер сухого сиру, й того самого дня ввесь відділ головного інженера почав гарячково працювати над «Сирними піруетами», дотримуючи інструкції шефа: «Сиру якнайменше, вдосталь води і якомога більше бульбашок».

— Я придумав щось краще, — сказав хронічний гнідак (останній у