Віктор Семенович Близнюк - Древляни

Раптом стукнули двері, в хату вбігла Єва, збуджена й перелякана, і з порога гукнула:

— Ходи глянеш, що коїться: Бойчуків виганяють!

І війнула назад, а Сашко поклав на лаву товкач, нахилив ступу, вигріб у миску товчений ячмінь, а вже потім одягнув свій ватник, який за ніч підсох і геть зашкаруб, накинув шапку і тільки тоді вийшов з хати.

Ранок був холодний, млистий, з неба порошив сухий сніжок. Сашко ще й не ступив за вугол хати, як почув з лівого кутка, де стояла бойчуківська мазанка, шум і лемент.

Кричала жінка, кричали діти, лаялись чужі дядьки.

Хлопець, стривожений тим, виліз на погребище, до матері. Звідси видно було весь бойчуківський двір і ріг Лаврової хати, а через дорогу — Шавлюжину господу, високу, під черепицею.

Люди з сусідніх дворів повклякали у себе під вікнами і дивились.

А в Бойчуків робилось таке.

Хтось підігнав сани до самого порога. Сани стояли розлогі, встелені соломою; у передку сидів дебелий візник у кожусі та в рукавицях і стримував коней, які рвали копитами сніг і відхропувались морозною парою. А ще двоє чи троє дядьків у чорних шинелях товклися на порозі і в сінях. Видно, поліцаям було сутужно, діти пручалися і наче в’юни лізли під ногами назад; витягували клубок дітей — виривалася жінка. Товкотнеча, лайка, вереск, сопіння — хтозна, що там коїться; Сашко розумів тільки одне: робиться щось дурне й недобре.

Деякий час візник, той, що в кожусі, байдуже позирав на поліцаїв, на штовханину в сінях. Та ось він сплюнув у сніг і вилаявся. «Шавлюга», — упізнав Сашко, коли той одним махом скинув із себе кожух. Лихим, рішучим кроком Шавлюга підбіг до купи людей, туди, де чобітьми топтались по голих ногах; він щось крикнув, шарпнув когось за коси — і Бойчучка вислизнула з поліцаєвих рук і простяглась на снігу. Шавлюга, сплюнувши, спокійно повернувся назад до кожуха, вмостився у передку, а поліцаї навалились на маленьку жилаву жінку, заломили їй руки і босу, розхристану, в самому жакеті, поволокли до саней. Вона упиралась, борсалась у снігу, кричала охриплим голосом.

А з хати уже витягали Тоню, за котру судорожно вчепилась рученятами замурзана від плачу Катька; випихали Серьожку (це його Шавлюга побив колись мало не до смерті), за ним штурхали і меншого брата.

Бойчучку волокли до саней, вона босими ногами горнула сніг, упиралась, аж заламуючись у попереці, й сипала прокльони:

— Не смійте тягнуть, окаянні! Не смійте, чуєте! Ось тут під хатою і стріляйте! Всіх стріляйте! Хай дивляться люди на вашу іудську роботу. Діти, — хрипіла вона й метляла розтріпаними косами, — діти, ставайте під хатою, всі гуртом, хай стріляють, хай…

Вона, ридаючи, хапала дітей і пригортала до себе.

Єва дивилась на сусідку повними жаху очима і стиха, перелякано промовляла:

— От дурна, от дурна жінка. Бач, сама собі що наробила. Траплявся ж, господи, чоловік, Павло Кучугура, може, зарятував би зараз, так одвернулась…

Сашко не слухав матері, бо в цю мить пронизливо, на всю вулицю заверещала дитина — котресь із найменших лаврівських, а коло дядька Лавра, що стояв на костурі, тулилося десятеро чи дванадцятеро живих скелетиків, засоплених, обірваних дітлахів. Мовчазний, аж учорнілий Лавро цитькнув на дітей — тихо, крізь зуби, а мале заревло ще дужче, десь захлипали жінки попід хатами, і навіть пишнотіла Фросина, Шавлюжина жінка, взявши в оберемок свої груди, так німотно дивилась на чужу біду, що Сашко й не повірив: невже і їй зашкребло?

А дитя репетувало в лаврівському гурті. І тоді поліцай, у котрого пілотка злетіла в сніг і який сам топтався по ній, скрипнув люто зубами й гукнув усій вулиці:

— Ви!.. Геть з очей, бо!.. — І він зірвав з плеча карабін, заклацав затвором.

Люди не рушили з місця, так і стояли під стінами, але плач урвався.

Трохи втихомирилось і в дворі Бойчуків.

Кинули на сани матір, і вона вже не плакала, не проклинала, а тільки важко схлипувала. Тоня сама сіла коло матері, притулила до себе Катьку, синю від холоду й страху, покликала хлопців: «Сідайте», — і хлопці слухняно сіли. А коли Бойчучка знову заборсалась і заголосила, Тоня пригорнула і її до себе й стала умовляти: «Не треба, мамо, не треба…»

Поліцаї жбурнули їм якесь дрантя з хати — рядна й пальта, дружно повалилися в сани. Шавлюга свиснув на коней, і сиві од морозу жеребці, пирхаючи густою парою, вилетіли з двору.

— От дурна, от дурна жінка, — безтямно повторювала Єва. — Погубить себе, погубить дітей…

І тут страшна й несподівана думка приголомшила Єву: а що як… те саме… і з нею? Від цього припущення Єва уклякла, зіщулилась, наче хотіла стати маленькою і непомітною, щоб поліцаї проїхали мимо, і якомога скоріше, і щоб не помітили ні її, ні сина, ні їхнього двору.

Так воно й сталося.

Санки пролетіли повз Єву у білій куряві, промайнули кожух, чорні шинелі, купа дітей на соломі, з посвистом піднятий батіг — все промелькнуло, пронеслось, і засипана снігом вулиця знов завмерла.

Стихло, спорожніло й на подвір’ї в Бойчуків. Тільки проораний полозками сніг та маленький валяночок у заметі (мабуть, Катьчин) і нагадували про недавню товкотнечу. Та ще були навстіж розчахнуті двері у сінях і в хаті (видно розтоптану солому й щось біле за порогом — подушку чи якусь білизну). Порошить сніг у відчинені двері, і з покинутого житла вже віє пусткою, холодом, смертю.

Сашко стояв коло матері й відчував, як мороз поймає все тіло: наче від крижаної води, холонуть і терпнуть підошви, литки, а потім спина, і тебе починає жолобить і перетрушувати. Треба потоптатися, зігріти ноги, але Сашко стояв і мовчки дивився крізь двері в хату Бойчуків. Йому здавалося: зараз хтось вийде звідти…