Джон Едмунд Гарднер - Помста професора Моріарті

— Він стомився грати мою роль з цією жінкою, — прошепотів Холмс. — І, здається, вчасно. Мерщій нагору! Ми візьмемо його на першій площадці.

Спритно й безгучно, мов кіт, Холмс кинувся широкими сходами нагору, Кроу поспішив за ним. Вони ледве досягли площадки, коли вхідні двері відчинились і стало виразно чути кроки Моріарті.

Детективи принишкли на темному п'ятачку і прислухалися. Кроу ледве стримував дихання.

Моріарті мугикав із закритим ротом набридливу мелодію «Дівчисько-дівчисько», яку співали всі хлопчаки, чи якусь іншу подібну нісенітницю. Він повісив на вішалку пальто, взяв лампу й почав підійматися сходами нагору.

Кроу напружився й повільно підняв руку з револьвером. Холмс приклав палець до губів.

Високо тримаючи лампу, Моріарті минув поворот на сходах. Лампа осявала його обличчя — обличчя Шерлока Холмса.

Коли Моріарті ступив на площадку, Холмс ступив крок уперед.

— Містер Шерлок Холмс, якщо не помиляюсь? — м'яко, але з погрозливими нотками в голосі, запитав він.

Моріарті відсахнувся, схопивсь за поруччя, аби не впасти, й підняв лампу вище. Кроу, тримаючи револьвер напоготові, став поряд із Холмсом. Такого видовища йому бачити не траплялось — Холмс і Моріарті стояли один навпроти одного, один в образі другого.

Професор сердито вигукнув:

— Гра, Холмсе! Мені слід було подбати про вас ще в Райхенбаху, а не грати далі.

— Смію нагадати, — заперечив Холмс, — що ви самі тоді, здається, мало не опинились у руках присутнього тут мого друга, містера Кроу. Сподіваюсь, він вам знайомий? Та вже цього разу, за якийсь місяць, на вас таки чекає шибениця. А зараз, будь ласка, пройдіть до вітальні, зітріть з обличчя фарбу, зніміть мастику і дайте змогу інспекторові надіти на вас наручники. Маю вас поздоровити: ви досягли чудової подібності!

Моріарті нічого не лишалось, як під дулом револьвера, попереду двох детективів, пройти до вітальні. Холмс підійшов до каміна, в якому ще жеврів вогонь.

Моріарті стояв посеред кімнати, і губи його ворушилися, шепочучи брудні прокльони.

— Надіньте на цього мерзотника наручники, Кроу, — весело промовив Холмс. — А тоді продовжимо.

— Потримайте револьвера, Холмсе, — відказав Кроу, дістаючи наручники, що були в нього напоготові у задній кишені. — А ви, добродію, поставте лампу на піаніно. — Він ледь обернувся до Холмса, аби передати йому револьвер, і на секунду втратив пильність.

— Ставлю! — вигукнув Моріарті й щосили пожбурив мідний світильник, так що він брязнув об стіну, пролетівши за якихось кілька сантиметрів од голови Холмса.

— Стріляйте, Кроу! Стріляйте! — вигукнув Холмс, відскочивши від розбитої лампи, з якої виливався гас і вогнем розтікався по килимі.

Кроу вистрілив, але не влучив. А Моріарті був уже в дверях.

— За ним!

Двері грюкнули. Моріарті зовні обернув ключ, клацнув замок, і вони лишилися в охопленій полум'ям кімнаті.

— Двері, Кроу! Ламайте двері!

За дверима почувся глузливий сміх, а затим кроки Моріарті на сходах.

— Бога ради, двері, Кроу! — гукав Холмс. — А то ми тут засмажимося живцем!

Проклинаючи себе за дурість, Кроу вдарив плечем у двері. Плече пронизав біль, але двері навіть не здригнулися. Для дубових дощок та міцного замка ваги тіла Кроу було не досить.

На площадці Моріарті зупинився й обперсь об стіну. Він важко дихав і вже не сміявся. Гуготіння полум'я у вітальні ставало гучнішим. Моріарті заходився здирати мастику й приклеєне волосся, щоб позбутися подоби свого ворога. «Мастика на обличчі Холмса ось-ось почне пузиритися», — майнуло йому в голові. Він потягнув носом повітря й відчув запах диму.

Переляк від зустрічі на сходовій площадці з двійником ще не минув. На мить професорові здалося, ніби його переслідує привид рідного брата.

Важкі удари в двері почастішали. «Ага, щури, попалися!» — зловтішно подумав він і, вже ступивши на східці, раптом згадав про Марту. «А може, біс із нею, з прислугою?..» Почулися крики, тепер уже з вулиці: «Пожежа! Пожежа!..» Марті було дещо відомо про Бермондсі. Якби її врятували, вона могла б навести на нього поліцію.

Професор повернув назад і, перестрибуючи через три східці, побіг нагору, до мансарди. Він безцеремонно стяг обох жінок з ліжок, наказуючи не турбуватись про свій вигляд, а хапати одіж і бігти за ним, рятуватись. Приголомшені Марта й друга служниця навпомацки йшли за професором. Коли всі троє досягли нижньої площадки, у вітальні почувся брязкіт розбитого скла.

— Швидше! — поквапив Моріарті.

У вестибюлі вже було чути знадвору людський гомін, кінське іржання, стукіт коліс, калатання дзвону — то пожежна команда прибула боротися з вогнем, що, мабуть, уже шаленів у будинку.

Моріарті ривком відчинив двері й вискочив на вулицю, служниці — за ним. Поліцаї стримували невеликий натовп чоловіків і жінок, що зібрався біля під'їзду. Мешканці Алберт-скверу, хто в чому, стояли у навстіж розчинених дверях своїх будинків чи на вулиці, коли під'їхали два пожежні повози. Хропли коні, чоловіки в шоломах кинулися до помп.

Коли Моріарті та його служниці вибігли з будинку, почулося кілька схвальних вигуків: «Він урятував їх!.. Добрий вчинок, сер!..» їм пропонували ковдри та притулок.

Але професорові нічого того не було потрібно. Він ухилився від обіймів, ледве визволив Марту й ту, молодшу, обхопив обох за плечі й подався з ними якнайдалі від будинку.

Вони були вже в центрі площі, коли він почув, як хтось вигукнув: «Стрибайте на брезент, не бійтеся!» — Моріарті не озирнувся.

Жарота ставала нестерпною, дим заповнив кімнату, дихати було дедалі важче. Ні Кроу, ні Холмс не могли впоратися з дверима.

— Стривайте, Кроу! — вигукнув Холмс. — Відійдіть! — Він підняв револьвер, що лежав посеред кімнати, й прицілився просто в замок.

Кроу чекав пострілу, але постріл не прозвучав.

— Заїло!.. — Холмс відкинув револьвера. — Вікно! Єдиний вихід!

Кроу роззирнувся, взяв дзиґлика від піаніно й з усієї сили метнув його у найближче вікно. Дзиґлик висадив вікно й вилетів разом з частиною