Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Який ти добрий! Ходімо, я заграю тобі що-небудь, що завше грала, коли мріяла про тебе.

Перейшли до вітальні. Ніна відкрила піаніно.

— А ти не граєш? — запитала.

— Граю тільки на мандоліні.

Ніна засміялася.

— Мабуть, жартуєш?

— Їй-богу.

— Це так кумедно — грати на мандоліні.

— Чому?

— Не знаю, але мені здається, що це має бути вельми забавно. Такий поважний президент, державний діяч, і раптом — мандоліна!

— Шкода, що я залишив інструмент у Варшаві. Заграв би й тобі одну річ.

Ніна поцілувала його в губи, та коли Никодим хотів обняти її, вона, сміючись, вимкнулась і почала грати.

— Гарно? — спитала, заплющуючи очі.

— Так. Навіть дуже гарно. А які слова до цього?

— Як це — слова? — здивувалась Ніна. — А-а! Ти думав, що це з опери? Ні, це соната, знаєш чия?

— Чия?

— Чайковського.

— А-а, гарна річ. А як називається?

— С-moll.

— Це моль? Смішно. Наче муха якась.

Ніна розвеселилась і обвила його руками за шию.

— Мій пан сьогодні в жартівливому настрої. Е-е… тепер я вже знаю: з тією мандоліною — то теж був жарт. Недобрий. Так насміхатися з своєї маленької Ніночки. Ніночка! Знаєш, мене ніхто так не називав… Ні-ноч-ка… Знаєш, може, це й не дуже красиво, але мені найбільше подобається. Ну, скажи…

— Ніночка… — мовив Никодим, а сам подумав: «Якого дідька вона причепилася до моєї мандоліни?»

— Я так це люблю, найбільше люблю. Ти вимовляєш так твердо, в твоєму голосі є така шерехатість, сила, ні — немовби наказ. Не відаю чому, але мені здається, що такий голос має бути в моряків, у яких горло просякло сіллю та йодом.

— Йодом? Виходить, моряки так часто змазують собі горло?

Ніна розсміялася.

— Ти сьогодні таки в чудовому гуморі. Знаєш, у тебе сущий талант говорити дотепи. Виголошуєш їх завжди так поважно, і це надає їм ще більшої сили комізму. Ти не уявляєш, яка я щаслива з тобою. Мені так легко, вільно і радісно. За багато, багато днів твоя маленька Ніночка вперше спатиме солодко і спокійно, їй не заважатимуть смутні гадки…

Никодим примружив око.

— Але заважатиме щось інше.

Ніна зашарілась і тісніше пригорнулася до нього.

— Ні, ні, — не вельми твердо перечила вона. — Ніночка солодко спатиме нагорі, а Нік солодко спатиме внизу.

— Про це нічого й говорити. Тепер уже все. Більше — ні слова.

— Ніку!..

— Годі!.. Домовились. Ніяких балачок. Як тільки слуги підуть, моя Ніночка прийде сюди.

— Не прийду, — дражнилася вона.

— Тоді я піду до тебе.

— І поцілуєш замок, — сміялася Ніна, тручись щокою об губи Никодима.

— Замок? Що мені той замок! Вмить виламаю двері.

— Ох ти, мій дорогий силач! Дай вушко, я щось тобі скажу. — Нахилилась, торкаючись губами його вуха, і прошепотіла: — Ніночка прийде до свого пана.

— Оце я розумію…

Минула вже одинадцята година, коли вони розійшлись, і Дизма рушив до спальні Куницького.

По дорозі засвітив світло в кабінеті і відімкнув сейф. На полицях стосами лежали банкноти. Він узяв одну пачку і погойдав нею в повітрі, немовби визначаючи вагу.

— Моє… Все моє. Гроші, сейф, палац, фабрика…

Роздягаючись, Дизма силкувався уявити собі, як він користуватиметься з цього величезного багатства.

Насамперед постановив завтра ж оглянути маєток і викликати службовців та дати їм вказівки. Саме складав у думці промову, яку він проголосить перед ними, коли скрипнули двері.

Прийшла Ніна.

Тої ночі Никодимові не судилося спати.

О сьомій годині слуги починали прибирати в палаці, і Ніна мала встигнути перебратися в свою спальню, перш ніж надійдуть лакеї.

Дизма запалив цигарку, поправив подушки.

«Якщо так буде завжди, — подумав, — то довго не потягнеш».

Хотів заснути, але не міг.

— Треба вставати, — буркнув і подзвонив.

Велів приготувати ванну і зараз же засмажити пряженю з десяти яєць та шинки.

— Тільки, щоб була жирна!

Одягнувшись, Никодим пішов до їдальні і вгледів, що стіл не накрито, яєчні не подано. Він вилаяв лакея, назвав його бовдуром, а коли той почав пояснювати, що пряженя простигла б, заревів на нього:

— Мовчи, дурню, не простигла б, якби ти вчасно зробив. Міг же дивитися, коли я виходитиму з ванної. Я вас навчу порядку, наволоч! Давай яєчню і скажи, щоб осідлали коня… Ні, стривай, скажи, хай запряжуть санки.

— Слухаю, ясновельможний пане.

Поснідавши, Никодим сів у маленькі елегантні санки, запряжені парою коней, і велів поганяти на папірню. В конторі його одразу ж вразило, що службовці пили чай.

— Це що таке, сто чортів?! — крикнув він. — Фабрика вам тут чи якась харчевня?

Службовці зірвалися на ноги.

— Що то за мода? Хіба вам за те гроші платять, щоб ви тут жерли?! Кур’єр! Де кур'єр?

— Я тут, пане президенте.

— Зараз же заберіть к чорту всі ці склянки! І щоб я їх більше ніколи не бачив. А ви можете жерти дома. Зрозуміло?

Пройшов через канцелярію і відчинив двері директорського кабінету. Там нікого