Адальберт Штіфтер - Вітіко

правдиве і добре, як казала Болеслава, шляхетна дружина Любомира, я зрікаюся тебе і буду від цієї миті помічником і людиною великого князя Владислава. Ті, хто тут зі мною, не підпорядковані мені, я з ними лише як земляк, я сам вирішую за себе і не знаю, що вони робитимуть, але, якщо вони дослухаються до моїх слів, то підуть до князя; тільки одне я знаю твердо: якщо ти зі своїми вершниками захочеш зачепити бодай волосину на моїй голові, вони як вірні земляки не кинуть мене напризволяще.

Поки Вітіко промовляв, із садиби виходило дедалі більше чоловіків і ставали щільною лавою позаду нього, тримали списи в руках і поглядали на князя. А той крикнув:

— Ну, то йди собі до Владислава, ти, кривоприсяжний пес, що їв хліб мого батька у Гості й скористався добротою моєї матері, але знай: коли я з тобою зіткнуся в боротьбі, в твоїх жилах не лишиться жодної краплі крові, якої б не випила земля, а коли тепер тобі з твоєю зграєю заманеться зашкодити вершникам, що стоять тут навколо, то ми зі своїми звиклими до війни мечами завдамо вам незмірної ганьби раніше, ніж ви заподієте нам бодай найменше зло.

— Заспокойся, Владиславе, — мовив Вітіко, — коли натрапиш на мене в битві, роби зі мною все, на що тобі сили стане, а коли я йду на битву, то не тому, що прагну зберегти завдяки цьому своє життя, але тут я не хочу нападати на тебе. Якщо оці люди навколо мене йдуть до князя, ми знайдемо тебе під час битви, а оскільки ти допоміг полити кров’ю і спалити вогнем невинну землю, бо ж став слугою бунтівника, ми будемо захищати цю землю в боротьбі, хоч як добре або погано вміємо воювати, бо ж ми з Лісового краю.

— Слушно! — гукнув чийсь голос позаду Вітіко.

— Слушно! — загукали численні голоси.

Після цих вигуків Владислав сказав щось своїм вершникам позаду, ті ледь повернули в бік і поїхали, прикипівши очима до гурту людей навколо Вітіко. Подолавши певну відстань, вони повернули остаточно і помчали геть. Але поїхали не на захід, щоб, як казав Владислав, розвідати, а на схід, звідки й приїхали.

Вітіко стояв спокійно, так само й люди позаду нього.

Коли вершники були вже досить далеко і видніла лише хмаринка куряви над ними, Вітіко обернувся до своїх людей і мовив:

— Ви щойно чули, чого вони хочуть. Балакучість цього чоловіка розкрила нам більше, ніж ми мали змогу дізнатися коли-небудь. Вони навіть склали документ, на якому записано, скільки новий великий князь матиме менших князів і високих панів, коли вони висадять його на князівський престол, і ціну заплатить не він, а народ і дрібні люди, захистом яких високі пани, як щойно сказав цей чоловік, так тяжко докоряли князю Владиславу. Через те сини Пржемисла пішли всупереч законові крові, бо ж хотіли грабувати, через те могутній пан і лех Начерат поїхав у Моравію, бо ж не мав уже тієї переваги, яку мав завдяки піднесенню Владислава, що раніше спілкувався з його синами і друзями, і тепер шукає її в Конрада. Мудрий Болеміл усе передбачив, бо ж казав у Вишеграді, що панам завжди доведеться знову обирати князя, якщо обраний не віддаватиме їм належного. Щодо мене, тепер я вже знаю, що мені немає потреби марнувати час на розвідки, я їду до великого князя. А вам, хоч яка ваша воля, думаю, вже не треба лишатися в цій садибі, щоб не прийшли морави й не обступили вас облогою, внаслідок якої підупаде або зникне ваша сила, бо вона й тепер невелика, а треба бути там, де вона справить вплив, посприяє перемозі.

Після цих слів наперед вискочив Ровно і вигукнув:

— Вітіко з Плани, сину свого батька Вока, твої слова — правда, дарма що молодий, ти вже добре розумієш, що я сказав. Вони хочуть пригнобити нас, пограбувати нас, щоб мати змогу гультяювати ще більше, ніж тепер. Ти прагнеш добра разом із тими, хто не має великої влади і великого блиску, щоб визискувати інших, і прагнеш добра разом із народом, що в поті свого чола заробляє свій хліб. Я осідлаю свого коня, і мої люди осідлають своїх коней, і ми їдемо разом із тобою до великого князя. Мої піші воїни приготуються й підуть услід за нами.

Потім наперед вийшов Діт із Ветржні:

— Вони не повинні нічого чіпати в наших маєтках, які ми успадкували від наших батьків, які прагнемо розширити і які вони хочуть проковтнути, коли отримають більше влади від нового князя. Тепер, Вітіко, ти бачиш, що мої слова таки були правдою, Владислав — справжній князь, що захищає нас. Я зі своїми вершниками, що мають лісових коників, і зі своїми пішими, що витесали свої списи з лісової деревини, теж іду з тобою до князя.

Потім заговорив Вернгард із Затоня:

— Вітіко, я зі своїми людьми теж іду з тобою до князя.

Далі наперед виступив Озел із Дуба і сказав:

— Я звелів коротко обтяти волосся своїм трьом синам, щоб вони вже ввійшли в юнацький вік і стали годящі; я взяв їх із собою в похід, але хотів би, щоб вони радше полягли мертві й закривавлені на бойовищі, ніж терпіли зухвальство, яке засвідчив перед нами отой жевжик у синьому вбранні, що вилискував на сонці, мов метелик. Не так сталося, як казали