Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— Генріху! Ми виявили деякі порушення у роботі місцевих чекістів. Але в цілому керівництво задоволено твоїми результатами, — каже Мехліс Люшкову. — Тебе забирають до Москви. На підвищення! Посада заступника наркома! Ти не радий?

І Мехліс, і Фриновський уважно дивляться на Люшкова. Той починає посміхатися.

— Звісно радий! Я готовий працювати будь-де, якщо це потрібно партії! Радий, дуже радий! Москва, як я скучив за Москвою. Чесно кажучи, тут трохи вже вкрився мохом, у цій провінції.

— Ну і добре, Генріху. А тепер ходімо пообідаємо. Увечері вже літак. Полетиш з нами, а потім перевезеш родину.

— Ідіть самі, я після вчорашнього і думати про їжу не можу. Якщо сьогодні їхати, то треба владнати кілька справ. Москва! Господи! Я готовий працювати там, де скаже партія і товариш Сталін! Але Москва, як я радий, що їду до Москви.

Мехліс і Фриновський ідуть, Люшков сідає за стіл. З годину дивиться пустими очима бозна-куди. Потім бере зі столу службовий пістолет. Смикає затвор, приставляє ствол до скроні, Сидить так кілька хвилин, Потім дивиться на фотографію в ящику, що лежала під пістолетом. На фотографії його дружина і донька. Щасливі, посміхаються. Люшков крутить головою і відкладає пістолет. Бере слухавку телефону.

— Машину мені. Їду у відрядження на кордон, треба проінспектувати діяльність прикордонників.

Далі телефонує дружині. Хоче сказати, щоб збирала речі. Але дружини немає вдома, вона разом з донькою гуляє уздовж океану. Люшков збирає документи. Кілька тек. Знову і знову телефонує додому, але ніхто не бере слухавки. Виходить з кабінету, спускається сходами. Посміхається, він ззовні веселий і безтурботний. Каже одному з підлеглих, що їде до Москви на підвищення.

— То будете в столиці, заходьте у гості! — Люшков зображує щастя.

Його вітають. Сідає в службову машину, наказує заїхати додому. Але жінки все немає. Їдуть у парк, потім на набережну, але розминаються по дорозі. Люшков дивиться на годинник, нервово палить. Потім спльовує.

— Нехай, їдемо на кордон!

За кілька годин Люшков вже на заставі. Командир доповідає про ситуацію на ввіреній території. Витягнувся перед Люшковим, хвилюється, бо ж знає, що це за звір. Володар краю! Казали, що заступник командувача Тихоокеанським флотом посварився з цим Люшковим з-за якоїсь телефоністочки. І за два місяці був розстріляний, як японський шпигун. Заступник командувача флоту, а цей Люшков перекусив його і виплюнув, наче й не помітив. Всі бояться Люшкова, ніхто не хоче перейти йому дорогу.

— У мене зустріч з представниками Маньчжо-Го, — каже Люшков. — Відкрийте ворота до прикордонного пункту.

Командир застави знає, що для проведення зустрічі повинен бути письмовий дозвіл. Але боїться запитати, чи є він. Хто насмілиться щось спитати у Люшкова? Киває солдатам, ті відкривають ворота. Люшков спокійно крокує через кордон. Там його зустрічають маньчжурські солдати і здивований японський офіцер. Люшков вимагає привезти перекладача. Потім заявляє, що хоче здатися японському уряду.

— Тільки відвезіть мене звідси, бо тут може бути небезпечно.

За деякий час радянські прикордонники з подивом спостерігають, як до ворожого прикордонного пункту прибуває цілий ескорт машин, який забирає когось і зникає в пилюці. У цей час дзвонять з Владивостока і вимагають затримати Люшкова будь-що. Командир застави намагається щось пояснити, але його не слухають, верещать про відповідальність, про те, що він теж у змові з ворогом народу Люшковим. Командир розуміє, що сталося, і пускає собі кулю в лоб.

Втеча комісара держбезпеки Генріха Люшкова незабаром стала побічною причиною боїв на озері Хасан. У полоні Люшков охоче співробітничав з секретними службами Японії, з розвідкою Квантунської армії. Після втечі працював у Токіо і Дайрені в розвідорганах японського генштабу (у «Бюро з вивчення Східної Азії», радником 2-го відділу штабу Квантунськой армії). Видав японцям найбільших агентів органів НКВС на Далекому Сході, зокрема, колишнього генерала В. Семенова. Також був одним із перших, хто розповів про масштаб політичних репресій в СРСР, про десятки тисяч розстріляних і сотні тисяч заарештованих. Люшкову не вірили, вважали, що це маячня втікача, який хоче очорнити владу покинутої Батьківщини. У 1945 році, коли радянські війська вже підступали до міста Дайрен, Люшков ховався у тамтешній японській військовій місії.

Люшков сидить за столом, щось нервово пише і прислухається до канонади, яка вже зовсім близько. У кімнату заходить японський військовий офіцер. Каже Люшкову, що до нього прибув відвідувач. Люшков розуміє японську, дивується, хто б це міг бути. Разом з офіцером виходять з кімнати, йдуть вузьким коридором місії. Люшков попереду, офіцер позаду. Японець непомітно вихоплює пістолет, приставляє до потилиці Люшкова і стріляє; Колишній комісар падає на підлогу мертвим. Офіцер наказує прибратися у коридорі.

Жінка та донька Люшкова, яких він не зміг вивезти, були репресовані ще у 1938-му і загинули у таборах.

Матрос Жникін після війни служив у риболовному флоті, потім за розкрадання був списаний на берег, працював сторожем. Коли прочитав у газетах коротке повідомлення про зраду Люшкова, то прийшов до НКВС.

— Товаришу слідчий, знаю ще одного спільника ворога народу Люшкова! Це — комісар Ліберман!

— Ліберман? — спитав слідчий, зовсім молодий парубок, який мріяв про гучну справу і швидку кар’єру. — І що вони робили?

— Разом під час Громадянської війни зрадили радянській владі. Допомагали ворогам революції, втратили дві валізи золота, можливо, навіть, розікрали ті скарби, до того ж дозволили втекти контрреволюційному чудовиську! — доповів Жникін. Вже постарілий, неголений, зі злими очима невдахи.

— Кому дозволили втекти? — перепитав слідчий.

— Контрреволюційному чудовиську! — повторив Жникін. — Велетню з хлібного тіста, вони його Шпилем називали.

Жникін віддано дивився в очі слідчому, отримав кулаком в обличчя, покотився зі стільця. Слідчий