Ярослав Іванович Ярош - Судний день

– Якраз добрий час перехопити в рабусів ініціативу, – розмірковував уголос Воронович.

Справою його честі тепер стала помста. Будь-що треба сформувати ударний кулак для того, щоби завдати повстанцям смертельного удару, а ядром цього кулака має стати шляхетська кіннота.

За останній час справи у осавула Якименка дуже стрімко пішли догори. Знаходячись «при панському кориті», хитрий осавул швидко навчився визначати, що у тому «кориті» належить йому, а що і справді можна віддати панові. Головне – поділитися із ким потрібно. Будучи від природи добрим організатором, Якименко дуже швидко здобув довіру у своїх суверенів, при тому добре збагатившись і витягши своїх близьких родичів на різні важливі уряди. Одним із перших у селі він перейшов на уніатську віру, перетягнувши за собою своїх родичів, а далі, потроху, один за одним селяни почали переходити слідом за ним, повіривши розповідям осавула про майбутні пільги і полегшення. Разом із тим Якименко створив загін козацької міліції, за панський кошт одягнув її і озброїв.

– То скільки, ти кажеш, у тебе шабель?

Поруч із Якименком за столом сиділи пан Стась, орендар, а також сотник надвірної міліції Щербина. Останній і задав це питання.

– Два десятки. Усі на конях, з рушницями і шаблями, в одностроях, – відповів Якименко.

Вони утрьох саме гостювали у старшої сестри пана Стася – Гелени.

– А скільки залишиться, коли почують про гайдамаків? – уїдливо запитав пан Стась.

– При слові «гайдамаки» драпають навіть коронні війська, – відповів замість Якименка Щербина. – Нам залишається лише просити Бога, щоби тут вони не показалися.

– Тоді яка користь із ваших козаків? – питав далі Стась.

– Ну, наприклад, хлопам морди набити, коли що…

– А я ото думаю, що коронні війська скоро гайдамацьке військо розіб’ють і рабусі розійдуться лісами. Ну, подрібняться на малі ватаги. Отоді і козаки стануть у пригоді, – доповнив Щербину Якименко.

Стася задовольнила така відповідь, він знову узявся за карафу, налив гостям питва, котре гордо називав «вином».

Це питво було кисле, зовсім не терпке і не смачне. Взагалі, дім пані Гелени був досить бідним, хоча шляхтянка неслася більше за якусь княжну. Їжа тут була зовсім не смачною, тож Якименко налягав на горіхи з медом, закушуючи кисле «вино».

– Якщо сюди рушить великий загін гайдамаків, нам доведеться тікати на захід, до Житомира, – продовжував Якименко. – У мене достатньо волів, коней, возів, і за найпершої звістки від пана Щербини я посаджу пані Гелену на бричку і вивезу звідси. А разом із тим і наше майно.

Сам Якименко довго чекав цієї миті. Йому було вже далеко за тридцять і заради цього дня він так досі і не женився. Маючи добрі заробітки на панській службі, осавул не поспішав із цим ділом. Він завжди хотів одружитися із дворянкою: якщо не сам, то хоч його діти успадкують титул…

Раптом двері відчинилися і в кімнату ввійшла пані Гелена. Мужчини підвелися.

– Ну що, брате мій Стасю, ти вже сторгувався за мене? – запитала іронічно.

Вона була висока і худа, обличчя виглядало блідим, хворобливим, а вузькі зелені очі так і пожирали Якименка ненависним поглядом. Їй було десь трохи за сорок.

– Заспокойся, сестро, – попросив пан Стась. – Сядь краще з нами. Тут пан Якименко саме збирався розповісти нам про свої майонтки.

– Пан Якименко, – скривилася пані Гелена. – Яка ганьба.

Однак жінка таки сіла за стіл. Осавул почав розповідати про всі добра, якими він володів, при тому підкреслюючи те, якою повагою користується поміж навколишніми дідичами. Навіть сам сотник Щербина прибув сьогодні з ним, аби підкреслити його поважність!

Але пані Гелену не дуже все це цікавило. Вона сиділа надута і лише інколи перебивала розповідь Якименка якимись гострими і недоречними запитаннями, тим самим демонструючи свою огиду. Якименко на це не зважав, а робив свою справу.

Уже кілька років, як пан Стась пообіцяв йому свою сестру, відколи тяжко захворів її чоловік. Рік тому нещасний відмучився, тож шлях Якименка до заповітної жінки, що дасть йому титул, відкрився. Пан Стась не суперечив: вже надто багато їх зв’язувало із осавулом, та й брати на свої плечі опіку за сестрою не дуже хотілося.

– Ось бачиш, сестро, який із пана Якименка поважний чоловік? – запитав пан Стась, коли осавул закінчив. – Сам сотник Щербина йому кумом доводиться. Він зможе тебе захистити і в його домі будеш жити і горя не знати.

– Маю свій дім…

Тут знову заговорив осавул.

– Якщо буде на те ваша воля, пані, я відремонтую ваш дім, розбудуємо його. Колись ваш син захоче повернутися до батьківського гнізда, одружитися, то йому лишиться оцей маєток.

Якименко знав, що у пані Гелени є дорослий син від першого чоловіка і що він змушений був покинути ці землі і піти у пошуках кращої долі. Згадка про сина замусила пані Гелену замовкнути – вона дуже переживала за хлопця.

– Весілля справимо за тиждень, – підсумував розмову пан Стась.

– У костьолі, – підкреслила пані Гелена.

– Можна і в костьолі, – погодився Якименко. – Бог один.