Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Ми вечеряли, неголосно перемовляючись, а тоді я помітила, що Тиграна ніде немає. Поглянула на Либідь, якій Златодара з явним невдоволенням, але незмінною вправністю змінювала пов’язку на руці. Два дні тому білявка поранила собі руку гострою гілкою і тепер мусила лікувати долоню.

— А де Тигран? — спитала я.

— Пішов туди, — махнула його сестра ліворуч, вздовж берега. — Мабуть, вирішив прогулятись. Ти ж знаєш, що він не запитує дозволу.

Я кивнула, допила ароматний трав’яний чай і звелась на ноги.

— Ти куди? — спитала Златодара, дивлячись на мене з незрозумілим виразом обличчя.

— Теж прогуляюсь.

— Стожаре, не ходи сама. Тут може бути небезпечно, — мовила Либідь. Я подивилася на Ханну:

— Можна на хвильку взяти тебе за руку?

Дарвенхардка хотіла відмовити — це було видно з того, як миттєво майнув її обличчям вираз упертості. Але, вочевидь, не придумала причини і, стягнувши рукавичку, простягнула мені правицю. Я взяла її руку в свою і відразу ж відчула, як в тіло вливається енергія. Замружилась і прислухалась до внутрішніх відчуттів. Тріскотів вогонь, ледь плюскало хвильками водойми. Супутники мовчали, дивлячись на мене.

— Крім нас в радіусі кількох кілометрів нікого немає. Навіть великої звірини. Можете не перейматись.

Я відпустила долоню Ханни і подякувала кивком.

Всевлад, що до того ліниво розглядав вогонь, подивився на мене:

— Тут нікого немає, це правда. Але тоді принаймні постарайся дивитись під ноги і не впасти, перечепившись за перший же корч. Як минулого тижня.

Я спаленіла при згадці про той випадок. Я справді впала тиждень тому, коли заходила в корчму. Перечепилася на порозі і тицьнулася лицем просто в смердючу підлогу. Добре хоч, що її було встелено соломою — ніс лишився цілим. Але на мене тоді озирнулися всі присутні в закладі, навіть товста сіра кицька. Ми завжди намагались привертати поменше уваги, але того разу план тихенько винайняти кімнати зазнав фіаско.

— За собою дивись, дарвенхардцю, — буркнула я і, не чекаючи більше, пішла в пітьму.

Спершу було важко щось розгледіти, але поступово зір адаптувався. Хмари трохи розійшлися, пропускаючи слабке місячне світло. В ньому спокійна річка видавалася срібною тканиною, вкинутою на землю. І на душі мені було якось так розмірено-сумно. Та вже не настільки гірко, як вдень, коли мало не отруїлася власними враженнями.

Кроки давалися легко, тілесна втома була незначною.

— Не варто дівчині одній гуляти в темряві, — промовив Тигран. Він сидів на широкому пласкому камені біля самої води, дивлячись у протилежний від мене бік. Голови не повернув. Наш табір був вже доволі далеко — світився невеликим вогником позаду. — Можна заблукати. Або не знайти, що шукаєш.

— Я відчуваю те, що хочу знайти. Або — того, — сказала я. — Посунься.

Юнак трохи посунувся, але й далі на мене не дивився. Тільки коли я сіла — подав руку. Я вклала в його долоню свою. І одразу ж відчула, як сповнююсь теплом. Долоня Тиграна була сухою і мозолястою.

— Дякую.

— За що?

— За те, що сьогодні я не впала з коня. І не збожеволіла.

Я чекала, що Тигран щось відповість чи бодай кивне, але — ні. Він мовчав і дивився на воду. А тоді раптом відгорнув рукав куртки на моїй руці і торкнувся губами внутрішнього боку зап’ястка. Я тихо-тихо видихнула. Його подих лоскотом війнув по ніжній ділянці шкіри, перетворившись на хвилю жару, що проникла в тіло.

— Я хочу забрати тебе звідси так далеко, як можна, Стожаре.

— Ти можеш забрати на сьогодні, Шукачу.

Він перехопив другу мою руку, якою я потяглася до його обличчя. Тримав тепер обидві — і сильно, і обережно. Повернув до мене голову. Його очі були темними — я ж так і не дозволяла їм сяяти з моменту нашого потрапляння в Циркуту. Сяйливий «котячий» погляд Тиграна раніше видавався мені дещо моторошним, але сьогодні, в цій ледь розвіяній місячним промінням темряві його бракувало. Було прохолодно та сиро на березі. І я б замерзла, якби не гарячий дотик. Хутряний плащ лишився біля вогнища. Не подумала про нього, коли йшла з тепла. Тигран теж не взяв свого.

— Ти запитувала, чому я не називаю тебе на ім’я. Тільки Стожаром, — голос юнака пролунав хрипко. — Це не тому, що я не хочу. Просто не збираюся дозволити собі забути, хто ти.

— І хто ж?

— Жінка. Дуже незвичайна. Сильна. Вразлива. Могутня. Ніжна. Мудра і водночас наївна, — він повів плечима. — Яка може одним поглядом врятувати чи промучити увесь день, залежно від свого настрою. Яка може змінити цей світ або не робити нічого.

Я потягнула руки на себе. Тигран одразу ж розімкнув пальці, але