Євген Є - Мій тато — кілер

Поранило екс-спецназівця й охоронця у першій машині… Я обпік долоні, змінюючи коробку зі стрічкою… Уже п’ятий гранатометний заряд послали близнюки у бік барикади з вантажівок, не зауважуючи, що горить обшивка салону їхньої машини… Уже двадцять дві секунди ми стирчали посеред траси, перетворивши себе на порожні пляшки розгульного пікніка…

Але нам так і не вдалося прорватись.

— Відходимо! — крикнув Бауер.

І Вітя рвонув ручку швидкостей.

Ми котилися, продовжуючи стріляти. Розвернулись тільки тоді, коли кулі почали падати, крутячись, на дорогу перед капотом.

Чотири палаючі вантажівки. Зате через них китайці не змогли нас переслідувати.

— Куди? — тепер ми були першою машиною.

— У місто, — сказав Бауер.

А в місті, припаркувавшись на нічній вулиці, найманці заявили:

— Ми спробували прорватися.

— Але ж не прорвалися, — сказав Бауер.

— То й що? Плати.

— Добре, — діставши пачку кредитних карток, він роздав їх найманцям і охоронцям. — Тут по п’ятсот тисяч.

— А паролі?

— Написано.

На кожній з карток на ім’я Іванова І.І, паролі для банкомата були написані синім маркером.

— Тепер можемо ще раз спробувати прорватися, — сказав спецназівець-наркоман. — За наступні п’ятсот тисяч.

Це був шантаж. Але хіба Бауер і його бос мали вибір?

Але він сказав:

— Ні. Тепер ми будемо ховатися.

— За скільки? — запитав один із близнюків Оверченків.

Увімкнувши світло, Бауер освітив гори схованих у цьому підвалі грошей і тільки тоді відповів на запитання близнюка-збоченця «за скільки»:

— Скільки винесеш, усе твоє.

— Оце так…

Ми всі були шоковані, бо ніхто з нас ще ніколи не бачив такої купи грошей — вісім мільярдів.

— Холера…

Тільки торік «чорні» банкіри відмили понад сто дев’яносто мільярдів, що належали мафії.

Автомобілям дісталося. Ми їхали, димлячи пробитим радіатором. З бортом, який викрешував іскри на люках.

Вийти, відірвати деренчливий бампер.

— Підштовхни.

Упершись руками в решето багажника, змусити «мерс» завестися, і заскочити в нього просто на ходу.

Майже дві години ми їхали лісовою запущеною дорогою, підстрибуючи на тих самих вибоїнах, на яких шістдесят років тому погойдувалися гармати німців.

— І куди це ми? — запитав у свого глухонімого сусіда Вітя. — Не знаєш? І я не знаю.

Запущеною дорогою до не менш запущеного кістяка недобудованого ще до Другої світової елеватора.

— Клас, — сказав Вітя, коли фари освітили вежу і нерівні стіни зерносховища. — І що ми тут будемо робити?

Але Бауер натис на кнопку невеликого пульта, який витягнув із залізної коробки, і всі будівлі елеватора, а також ліс довкола нього освітились сотнями ламп, що перетворили ніч на день.

П’ять мільйонів витратив Володя, щоб зробити з цих куп сміття бункер. Це було розумне вкладення: що війна з тріадами — ми могли перечекати тут навіть Апокаліпсис. Тут було влаштовано арсенал із трьома десятками армійських ящиків. Та тільки не вистачало їжі і засобів першої допомоги. Тому обом нашим пораненим довелося обійтися тими бинтами й аспірином, які виявилися в аптечках наших машин.

Але ні охоронець, ні відставник-спецназівець не стогнали і не