Анатолій Андрійович Дімаров - На коні й під конем

— Де поділись мої окуляри? Хто взяв мої окуляри?!

І всі, хто був на той час присутній у бібліотеці, включалися у пошуки. Бо поки пропажу не знайдено, Михайло Семенович відмовлявся видавати книжки. Підбігав до кожного, сердито допитувався:

— Це ви взяли мої окуляри?

Врешті окуляри комусь потрапляли на очі. Знаходили їх в найнесподіваніших місцях: поміж книжками, на підвіконні, а то й під столом. Михайло Семенович урочисто чіпляв їх на лоба і, наче нічого не сталося, націлювавсь примруженими очима на чергового читача:

— Так вам хочеться цікаву книжку? А я що, їх друкую, цікаві книжки?

Ми ходили поміж стелажами, дістаючи одні томики и ставлячи інші. Ми раювали в цьому книжковому царстві, і невдовзі я ввійшов у таке довір'я до Михайла Семеновича, що міг брати з собою будь–яку книжку і читати її скільки завгодно.

Звичайно, за таких обставин годі було й мріяти про атестат відмінника. Тут хоча б закінчити із добрими оцінками, без посередніх, та й від посередніх ще ніхто не вмирав. Поступають же якось люди в інститут, а чим я гірший?

Михайло Семенович казав, що не гірший. Переконував мене вступати в бібліотечний, бо це був єдиний фах, гідний його уваги. І я таки подав би туди документи, якби не друга світова війна, не напружене міжнародне становище і не рішення уряду призвати мене до лав Червоної Армії. Тож мені на деякий час довелося розпрощатися із мрією про інститут і лаштуватися до військової служби.

Михайло Семенович тим був дуже засмучений.

— Що, може, буде війна?

Я сказав, що не буде. Адже нам ні з ким і воювати. Ми уклали пакт про ненапад з Німеччиною… Доводив усе це Михайлові Семеновичу із запалом молодості, а він тільки похитував головою та посміхавсь сумовито.

— Щоб у всіх було стільки розуму, скільки в словах твоїх правди! — відповідав Михайло Семенович. Похитуючи головою, гірко додавав: — Я стара людина, може, й не доживу, а ти таки доживеш і згадаєш, що я тобі зараз скажу: Гітлер учиняє євреями, а міситиме вами.

Я якось не взяв тоді до уваги оті пророчі слова. Спливли вони в моїй пам'яті вже пізніше, в час війни, коли за плечима лишилась і школа, і рік служби в армії, і бібліотека при Палаці культури з завжди трохи сердитим, заклопотаним, химерним і добрим Михайлом Семеновичем…

Однак надмірне захоплення книжками не минуло для мене безслідно. Окрім того, що я не одержав атестат відмінника, наді мною ще й нависла загроза залишитись поза армією через короткозорість, яку я набув, читаючи книжки. При самій лише думці про це мене починало тіпати. Це була б ганьба, яку навряд чи можна було б пережити.

Непридатний до стройової. Все одно, що каліка.

Тож до армії мушу потрапити за будь–яку ціну. Хоча б для цього довелося обдурити всю медичну комісію.

Я уже довідався, як перевіряють там зір — саджають на стілець, подалі од стінки, на якій висить таблиця з літерами: великими, меншими, ще меншими і зовсім дрібнюніми, як макові зернята. Лікар стає біля тієї таблиці й указкою торкається літер: найбільших, менших, ще менших, а ти їх повинен називати…

Точнісінько така таблиця висіла у шкільному медпункті. Я «позичив» її і почепив удома на стіні. З дня у день вивчав ті літери, яка за якою стоїть, аж доки безпомилково називав усі до найдрібнішої, коли мене ганяв по таблиці Мишко.

Після цього я вже сміливо міг іти на медкомісію.

Не так давно я мріяв стати танкістом. Та, начитавшись морських оповідань Станюковича, захворів морем. Тому й заявив у військкоматі, що хочу служити у військово–морському флоті.

Військовий комісар щось позначив у блокноті, і я, відчуваючи себе вже моряком, гордо вертався з військкомату додому.

ПРОВОДИ

— І коли ти вже станеш дорослим?

Мама всміхнулася — спасибі й на цьому! Правда, усміх торкнувся лише маминих вуст, а очі ще печальні. Дивиться так, мовби оце мене бачить востаннє. Мені аж недобре: не переношу, коли хтось журиться. Або, ще гірше, плаче.

А в усьому винна Олька Чровжова. Припекло, бач, похвастатись, що вже в інституті. Прибігла, мов карбованця по дорозі знайшла.

— Завтра до армії?

— Та завтра, — відповідаю стримано: що ви, жінки, розумієтесь на цьому!

— Я тебе проведу… Можна? — це вже до мами. Наче ми й досі маленькі, їй–бо! Щоб питати ото дозволу в старших.

— Проводь, якщо хочеш, — вириваюсь поперед мами. — Тільки ми вийдем удосвіта.

— А ти мене гукнеш. Ітимете ж мимо…

— Як не забуду — гукну.

Могла б уже й іти. Так ні: вертиться й вертиться.

— То, може, десь недалеко й служитимеш?

Мене аж пересмикнуло: насміхатись із мене прибігла, чи що?

— Недалеко! А Тихого океану не хочеш? Або Льодовитого!

Хоч досі переконував маму, що служитиму тільки на Чорному морі. Щоб не так було їй страшно. Бо при одній лише думці про океан, про урагани та шторми в неї серце холоне. На Чорному ж морі, здається мамі, і вітри слабші, і хвиля менша.

— Так ти будеш плавати на кораблях? Ой, як цікаво!

— На лінкорі, — поправляю зверхньо. Бо ще й справді Оля може подумати, що служитиму на якомусь там цивільному кориті.

— Це ж аж чотири роки, — вставляє своє слово мама. — А він, дурний, радіє…

Оті чотири роки служби на флоті найбільше маму й страхають. Коли дізналася, куди я попросився, — обмерла. Адже у піхоті всього два роки, а тут аж чотири!

— Ти ж перезабудеш усе! І так у голові ніщо не тримається!

Мамі пече одне — інститут. Ніяк не може зрозуміти того, що флот і піхота — як небо й земля. Ось відслужу рік або два, приїду у відпустку в морській формі, тоді й буде видно, що краще: піхота чи флот!

Щоб зам'яти неприємну для мене розмову, запитую Олю:

— Ну, а як твій інститут?

— Чудово! — сяє Оля щасливо. — Вже й лекції почались!

— То чого ж ти вдома?

— Мама захворіла. На три дні відпустили.

— А на лекціях цікаво?

— Дуже! Математику нам читає професор, так він знаєш що нам сказав? Забудьте все, що вивчали в школі!

Ну! Оце здорово! Оглядаюсь на маму, чи вона хоч почула. А Олька щебече й щебече: все про свій інститут. І