Анатолій Андрійович Дімаров - На коні й під конем

такого я в повісті тій не помітив, хіба щось у самому кінці. Напевно, що так, раз мама не дала мені дочитати.

Пізніше я порозумнішав: уже знав, яку книжку можна мамі показувати, а з якою треба ховатись од неї подалі: на горищі, на дровах у сараї, а то й десь у городі.

Крім мами, мусив стерегтися ще й учителів. Вони теж полювали за такими, як я. Особливо на уроках, коли дістанеш книжку тихцем, розгорнеш на колінах під партою та й читаєш. Бувало, так зачитаєшся, що учитель викликає, а ти наче глухий. Аж поки сусід не штовхне під бока.

А скільки разів проїжджав зупинку, коли повертався в суботу додому! Зачитаєшся та й незчуєшся, як уже зупинка. І добре, коли поруч знайомий гукне, виходячи:

— Ти що, заснув? Виходь, бо далі поїдеш! Схопишся і прожогом з вагона.

У восьмому класі я перечитав майже всі книжки з нашої шкільної бібліотеки. Це було неважко, бібліотека містилася в невеликій кімнатці з двома чи трьома шафами, і більшість книжок я уже читав. Тоді старша піонервожата, вона ж бібліотекарка, порадила мені записатись у бібліотеку Палацу культури. Там вистачить що читати, поки й школу закінчу.

Бібліотека займала другий поверх. Спершу треба було пройти величезний читальний зал, майже порожній вдень і переповнений увечері, а вже із залу потрапляв до абонементу: святу святих для кожного, хто кохався в книжках. Там, відгороджені невисоким бар'єром, стояли довжелезні, аж під самісіньку стелю, стелажі, вщерть забиті книжками. А за тією кімнатою було ще дві, і там теж стелажі з книгами. Серед того неймовірного багатства походжав завжди заклопотаний, завжди трохи сердитий Михайло Семенович — середнього зросту чоловік із сивим розпатланим волоссям і запаленими короткозорими очима.

Коли я несміливо зайшов, він прискіпливо допитувавсь у літнього чоловіка:

— Ви хочете цікаву книжку? Думаєте, ви один її хочете? Всі хочуть тільки цікаву книжку! А хто читатиме нудні?

Та чоловік і не думав сердитись на бібліотекаря. Він весело відповів:

— А нудні то вже ви читайте! Вам за те гроші платять.

— Гроші, гроші! А ви їх рахували, ті гроші? Чоловік відповів, що не рахував.

— Чого ж ви тоді говорите про гроші?

— Та я просто так… — виправдовувався чоловік. — То ви дасте мені цікаву книжку?

— А яку цікаву книжку ви хочете?

— Дайте щось Гоголя.

— О, знову Гоголя! — сплеснув долонями Михайло Семенович. — І той хоче Гоголя, і тому дай тільки Гоголя, — де я вам візьму стільки Гоголів? Ви що ж собі думаєте, нам тільки Гоголя шлють?

Чоловік відповів, що не думає.

— Так чого ж ви усі хочете тільки Гоголя?

Останнє запитання пролунало уже з–за стелажів, бо Михайло Семенович таки пішов по Гоголя.

— Оце вам остання, — сказав, повернувшись. Обережно гортав книжку, і обличчя у нього було таке урочисте, що і літній читач, і я пройнялись пошаною до тоненького томика.

Коли чоловік, подякувавши, пішов, Михайло Семенович перевів погляд на мене:

— Ну, а де твоя книжка? Чи, не дай боже, уже загубив?

Зрозумівши, що бібліотекар прийняв мене за постійного читача, відповідаю, що я тут уперше.

— Ти прийшов записатися? — перепитує Михайло Семенович. — А п'ять карбованців приніс?

Мовчу, нічого не розуміючи.

— П'ять, п'ять! — як глухому, повторює Михайло Семенович. — П'ять карбованців застави. Коли загубиш книжку чи не захочеш повернути, то ми вирахуємо з цих п'яти карбованців її вартість. Так у тебе є п'ять карбованців?

Кажу, що нема. Нема і не буде. Принаймні ще років із шість, поки закінчу інститут та стану працювати.

— О, в нього нема п'яти карбованців! — вигукнув Михайло Семенович. — Він, бачте, учиться! І жде, поки тато–мама дадуть йому п'ять карбованців. А щоб заробити самому, так про те і не думає…

Бібліотекар провадить далі свій сердитий монолог, та я його вже не слухаю. Розчаровано кажу «до побачення», відступаю до дверей.

— О, він уже й розсердився! Краще б сказав, з якої школи та що читав…

У мене знову прокидається надія. Повертаюсь до столика, перелічую прочитані книжки. І що більше книжок я пригадую, то уважніше слухає мене Михайло Семенович.

— Досить, — каже він. — Бачу, що ти таки дещо читав… Так у тебе нема п'яти карбованців? — знов за своє.

Кажу, що немає.

— Отакі ви всі. На кіно, на ситро є, а на книжки нема…

Він знову сердиться, однак виписує мені читацьку карточку.

— То що будем читати?

Мовчу, вагаючись. Попросити щось цікаве — ще більше розсердиться. А нецікавих книжок не пам'ятаю.

— Що дасте, — відповідаю несміливо.

— О, він уже не знає, що й читати! — вибухає Михайло Семенович. — Видавай їм книжки та ще й думай за них! Що дасте, що дасте… А як нічого не дам?

Останнє запитання долинає до мене вже з–за стелажів.

Михайло Семенович повернувся невдовзі з цілим оберемком книжок. Розклав на столі в акуратний рядок, запитав:

— Ну, може, хоч із цих щось собі вибереш?

«Щось собі вибереш»! Та я ладен загребти їх усі! Роздивляюся книжку за книжкою, і руки тремтять, і щоки горять. Одна ж бо від одної цікавіша, не знаєш, на якій і зупинитися.

— Ось цю.

І по тому, як зблиснули очі Михайла Семеновича, зрозумів, що і йому сподобавсь мій вибір.

Так я став у бібліотеці своєю людиною. Минуло зовсім небагато часу, як я там днював і ночував, допомагаючи Михайлові Семеновичу.

У нього, крім мене, було ще кілька таких помічників, і всі ми вважали за щастя лишитись на вечір, щоб допомагати Михайлові Семеновичу видавати книжки. Адже бібліотека була досить велика, читачів щовечора набивалось повнісінько, і тоді Михайлові Семеновичу хоч розірвися. Та ще із його звичкою не просто видати книжку, а обов'язково допитатись, чому саме цю, а не ту. Він був великим диваком, однак дивацтво його не віднаджувало читачів од бібліотеки, навпаки — воно їм подобалося.

Своє чергування ми щоразу починали з того, що розшукували окуляри Михайла Семеновича. Я й досі не знаю, для чого він їх тримав. Бо скільки його пам'ятаю, він жодного разу не користувався ними. Великі, в старомодній мідній оправі, вони або зависали на самісінькому кінчикові горбатого носа, і тоді очі Михайла Семеновича дивилися поверх оправи, або вінчали високого лоба. Та найчастіше вони кудись таємниче зникали, і тоді лунав розпачливий крик