Тарас Григорович Шевченко - Кобзар

наш, і наш язик… Та й де той пан, що нам закаже І думать так, і говорить?» «Воскресну я! - той пан вам скаже. Воскресну нині! Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, нищих… Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово. І пониче, Неначе стоптана трава, І думка ваша, і слова». Неначе срібло куте, бите І семикрати перелите Огнем в горнилі,- словеса Твої, о господи, такії. Розкинь же їх, твої святиє, По всій землі. І чудесам Твоїм увірують на світі Твої малі убогі діти!

1859, 15 февраля, [С.-Петербург]

Марку Вовчку

На пам'ять 24 генваря 1859

Недавно я поза Уралом Блукав і господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє. І оживу, І думу вольную на волю Із домовини воззову. І думу вольную… О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову.

1859, февраля 17, СПб

Ісаія Глава 35

(Подражаніє)

Радуйся, ниво неполитая! Радуйся, земле, не повитая Квітчастим злаком! Розпустись, Рожевим крином процвіти! І процвітеш, позеленієш, Мов Іорданові святиє Луги зелені, береги! І честь Кармілова, і слава Ліванова, а не лукава, Тебе укриє дорогим, Золототканим, хитрошитим, Добром та волею підбитим, Святим омофором своїм. І люде темнії, незрячі, Дива господнії побачать.

І спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті! Радуйтеся, вбогодухі, Не лякайтесь дива,- Се бог судить, визволяє Долготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая!

Тойді, як, господи, святая На землю правда прилетить Хоч на годиночку спочить, Незрячі прозрять, а кривиє, Мов сарна з гаю, помайнують. Німим отверзуться уста; Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть. Оживуть степи, озера, І не верствовії, А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села.

25 марта 1859, [С.-Петербург]

N. N.

Така, як ти, колись лілея На Іордані процвіла І воплотила, пронесла Святеє слово над землею. Якби-то й ти, Дністровий цвіте… Ні, ні! Крий боже! Розіпнуть. В Сибір в кайданах поведуть. І ти, мій цвіте неукритий… Не вимовлю…

Веселий рай Пошли їй, господи, подай! Подай їй долю на сім світі І більш нічого не давай. Та не бери її весною В свій рай небесний, не бери, А дай твоєю красотою Надивуватись на землі.

19 апреля 1859, [С.-Петербург]

***

ФЕДОРУ ІВАНОВИЧУ ЧЕРНЕНКУ На пам'ять 22 сентября 1859 року

Ой по горі роман цвіте, Долиною козак іде Та у журби питається:

«Де та доля пишається?

Чи то в шинках з багачами? Чи то в степах з чумаками? Чи то в полі на роздоллі З вітром віється по волі?»

Не там, не там, друже-брате, У дівчини в чужій хаті, У рушничку та в хустині Захована в новій скрині.

Лихвин, 7 іюня [1859]

***

Ой маю, маю я оченята… Нікого, матінко, та оглядати, Нікого, серденько, та оглядати!

Ой маю, маю і рученята… Нікого, матінко, та обнімати, Нікого, серденько, та обнімати!

Ой маю, маю і ноженята, Та ні з ким, матінко, потанцювати, Та ні з ким, серденько, потанцювати!

10 іюня [1859], Пирятин

Сестрі

Минаючи убогі села Понаддніпрянські невеселі, Я думав: «Де ж я прихилюсь? І де подінуся на світі?» І сниться сон мені: дивлюсь, В садочку, квітами повита, На пригорі собі стоїть, Неначе дівчина, хатина, Дніпро геть-геть собі розкинувсь! Сіяє батько та горить! Дивлюсь, у темному садочку, Під вишнею у холодочку, Моя єдиная сестра! Многострадалиця святая! Неначе в раї, спочиває Та з-за широкого Дніпра Мене, небога, виглядає. І їй здається - виринає З-за хвилі човен, доплива… І в хвилі човен порина. «Мій братику! моя ти доле!» І ми прокинулися. Ти… На панщині, а я в неволі!.. Отак нам довелося йти Ще змалечку колючу ниву! Молися, сестро! будем живі, То бог поможе перейти.

20 іюля [1859], Черкаси

***

Колись дурною головою Я думав: «Горенько зо мною! Як доведеться в світі жить? Людей і господа хвалить? В багні колодою гнилою Валятись, старітися, гнить. Умерти й сліду не покинуть На обікраденій землі… О горе! горенько мені! І де я в світі заховаюсь? Щодень пілати розпинають, Морозять, шкварять на огні!»

21 іюля [1859], Черкаси

***

Во Іудеї во дні они, Во время Ірода-царя, Кругом Сіона й на Сіоні Романські п'яні легіони Паскудились. А у царя, У Ірода таки самого, І у порогу, й за порогом Стояли ліктори, а цар… Самодержавний государ! Лизав у ліктора халяву, Щоб той йому на те, на се… Хоч півдинарія позичив; А той кишенею трясе, Виймає гроші і не лічить, Неначе старцеві дає. І п'яний Ірод знову п'є! Як ось, не в самім Назареті, А у якомусь у вертепі, Марія сина привела І в Віфлеєм з малим пішла… Біжить поштар із Віфлеєма І каже: «Царю! так і так! Зіновать, кукіль і будяк Росте в пшениці! Кляте плем'я Давидове у нас зійшло! Зотни, поки не піднялось!» «Так що ж,- промовив Ірод п'яний, По всьому царству постинать Малих дітей; а то, погані, Нам не дадуть доцарювать». Поштар, нівроку, був підпилий, Оддав сенатові приказ, Щоб тілько в Віфлеємі били Малих дітей. Спаси ти нас, Младенче праведний, великий, Од п'яного царя-владики! Од гіршого ж тебе спасла Твоя преправедная мати. Та де ж нам тую матір взяти? Ми серцем голі догола! Раби з кокардою на лобі! Лакеї в золотій оздобі… Онуча, сміття з помела Єго величества. Та й годі.

24 октября [1859], С.-Петербург

Марія

Поема

Радуйся, ты бо обновила еси зачатыя студно. Акафіст присвятій Богородиці. Ікос 10

Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє твоє, Все упованіє моє На тебе, мати, возлагаю. Святая сило всіх святих, Пренепорочная, благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойнопітая! благаю! Царице неба і землі! Вонми їх стону і пошли Благий