Стівен Кінг - Під куполом

— Бог сказав, що оприявнить переді мною осліплення, але не моє осліплення. І от, сьогодні вдень там, на полі, Він це зробив! Хіба ні?

— Ну, я вважаю, як одна з інтерпретацій…

— Ні! — підхопився на рівні Коґґінс. Тримаючи в одній руці Біблію, він почав ходити колами по килиму. Другою рукою він смикав себе за волосся. — Бог сказав мені, що, коли я побачу цей знак, я мушу розповісти моїм парафіянам про все, чим ти займаєшся…

— Лише я? — спитав Великий Джим. Задумливим тоном. Тепер він перекидав м'ячик з руки в руку вже швидше. Цмок. Цмок. Цмок. Туди-сюди, з долоні на долоню, на вигляд м'ясисті були ці долоні, але все ще тверді.

— Ні, — ледь не зі стогоном заперечив Лестер. Тепер він крокував швидше, більше не дивлячись на м'яч. Широко розмахуючи Біблією у вільній від висмикування з голови волосся руці. Іноді він так само поводився й на кафедрі, коли його особливо несло. У церкві це було цілком нормальним, але тут виглядало чисто тобі як оскаженіння. — І ти, і я, і Роджер Кіл'ян, брати Бові, і… — він понизив голос. — І той інший. Майстер. Гадаю, цей чоловік божевільний. Якщо навесні, коли все розпочиналося, він ще був притомним, то зараз уже сказився.

«Хто б оце таке казав», — подумав Великий Джим.

— Усі ми пов'язані, але саме я і ти мусимо покаятися, Джиме. Так повідав мені Господь. Саме це означало осліплення хлопчика; саме заради цього він помер. Ми покаємося і спалимо той Сарай Сатани, що позаду церкви. І тоді Бог нас звільнить.

— Авжеж, Лестере, звільнить, і ти собі підеш. Прямісінько до штатної в'язниці Шошенк.

— Я сприйму відміряне Богом покарання. І то з радістю.

— А я? А Енді Сендерс? Брати Бові? А Роджер Кіл'ян? Здається, у нього ще дев'ятеро дітей, котрих треба годувати. А якщо нам не випадає з цього ніякої радості, Лестере?

— Нічим не можу зарадити, — тепер уже Лестер почав лупити себе Біблією по плечах. Туди-сюди, спершу по одному, потім по другому. Великий Джим усвідомив, що перекидає свій злотий м'яч з руки в руку синхронно з ударами проповідника. Лясь… і цмок. Лясь… і цмок. Лясь… і цмок. — Жаль Кіл'янових дітей, звичайно, проте… «Вихід», розділ двадцятий, вірш п'ятий: «Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях». Ми мусимо підкоритися. Ми мусимо витнути цей шанкер, хай би як не було боляче; виправити все неправе, що було зроблено нами. Це означає покаяння і очищення. Очищення вогнем.

Великий Джим підняв руку, наразі не зайняту м'ячем.

— Тпру, тпру, тпру-у-у. Подумай, що ти кажеш. Це місто покладається на мене — і на тебе, звісно — у нормальний час. Але в кризу воно нас потребує! — Він підвівся, відштовхнувши назад крісло. День був таким довгим і жахливим, він так втомився, а тут ще це. Він наповнювався люттю. — Те, чим ми займалися, Лес, урятувало від голоду тисячі дітей в Африці. Ми навіть оплачували лікування їхніх пекельних хвороб. Також ми збудували тобі нову церкву і найпотужнішу християнську радіостанцію на всьому північному сході.

— І набивали власні кишені, не забудь і про це! — скрикнув Коґґінс. І заразом ляснув собі просто по обличчю своєю Святою Книгою. З однієї ніздрі в нього потекла цівка крові. — Набивали брудними грішми з наркотиків! — Він вдарив себе знову. — А радіостанцією Ісуса заправляє божевільний, котрий варить ту отруту, що її діти колють собі у вени!

— Гадаю, насправді більшість з них її просто курять.

— Ти вважаєш, що це смішно?

Великий Джим обійшов кругом стола. У скронях йому стугоніло, цегляним рум'янцем узялися щоки. Однак він знову спробував говорити м'яко, немов до істеричної дитини:

— Лестере, я потрібен нашому місту як керівник. Якщо ти розкриєш свою пельку, я не зможу забезпечити йому керівництво. Та ніхто тобі й не повірить…

— Усі, геть усі повірять! — закричав Коґґінс. — Коли побачать диявольську лабораторію, яку я дозволив тобі створити позаду моєї церкви, вони повірять усі! І, Джиме, хіба ти не розумієш, тільки-но гріх оприявниться… щойно болячку буде вичищено…

Бог прибере Його бар'єр! Криза закінчиться! Їм не потрібне буде твоє керівництво!

Отут уже Джеймс Ренні зірвався.

— Воно їм завжди буде потрібне! — проревів він і навідліг махнув рукою з затиснутим у кулаку бейсбольним м'ячем.

Лестер якраз обертався лицем до Джима, коли від удару в нього тріснула шкіра на лівій скроні. Кров ринула йому лівою половиною обличчя. Ліве око зблиснуло крізь кров. Його хитнуло вперед з розчепіреними руками. Біблія фуркнула на Великого Джима, мов якесь трепло. Кров плямувала килим. Ліве плече Лестерового светра вже просякло нею.

— Ні, не така воля Госпо…

— Така моя воля, ти, набридлива мухо. — Великий Джим знову розмахнувся і цього разу поцілив преподобному в лоба, точнісінько в центр. Віддачею самому Великому Джиму струснуло руку аж до плеча. Але Лестер лише похитнувся вперед, змахнувши своєю Біблією. Скидалося на те, що він хоче іще щось сказати.

Великий Джим опустив руку з м'ячем вздовж тіла. У плечі його смикався біль. Кров уже рясно струмила на килим, а цей дурв'ячий син все ще залишався на ногах; все ще ступав уперед і, намагаючись заговорити, чвіркав дрібними бризками рудої.

Коґґінс наштовхнувся на передній край столу- кров залопотіла на незайманий блотер, — а потім його потягло вбік. Великий Джим хотів було знов замахнутися м'ячем, але не зміг.

«Я знав, що ті мої шкільні заняття штовханням ядра мені колись гикнуться», — подумав він.

Він перебрав м'ячик у ліву руку і змахнув нею збоку і вгору. Вона зустрілася зі щелепою Лестера, пожолобивши йому нижню третину обличчя, кров сплеснула вгору в непевнім світлі підвісної стелі. Кілька її краплин пристали до матового скла.

— Хго! — схлипнув Лестер. Він усе ще намагався обійти по краю стіл. Великий Джим ретирувався у проміжок між тумбами.

— Тату?

В одвірку стояв Джуніор, очі вирячені, рот розкритий.

— Хго! — схлипнув Лестер і почав скособочено обертатися на звук нового голосу. Простягнув перед собою Біблію. — Хго… Хго… Хго… БхгОГ…

— Не стій стовпом, допоможи мені! — гаркнув Великий Джим до сина.

Лестер почав, спотикаючись, рухатися до Джуніора, по-варіятському змахуючи Біблією. Светр на ньому просяк, штани набули бурякового кольору, лиця не видно, все затоплено кров'ю.

Джуніор кинувся йому назустріч. Лестер почав було завалюватись, але Джуніор його підхопив, підтримав.

— Я втямив, преподобний Коґґінсе, я втямив… не хвилюйтеся.

Джуніор зчепив руки на липкому від крові горлі Лестера і