Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

цій печері є дещо більше, ніж бачать твої очі. А твої очі бачать більше, ніж очі інших. Може, якщо ми тут опинилися, тут з’явилось ще щось окрім нас?

Відтак він показав їй на стінах печери природні утворення в формах Будд, Авалокитешвар та божеств, імен котрих Редька не стала питати. Та й хто може знати напевно про зображення сутності, яким опікувалися горотворні процеси. І чи варто взагалі питати імена істот невідомої природи. Ану вони такі ж грізні, як і тутешні гори?

— Бач отой величезний виріст посеред печери? Де картинку хтось вчепив? — Дордже посвітив кишеньковим ліхтариком нагору.

— Ну.

— Вже он уперся в стелю. А двадцять років тому туди б іще півтебе влізло. Росте — нівроку.

— А звідки ти знаєш, що було двадцять років тому? — недовірливо спитала Редька, так і не зрозумівши про кого оте «росте нівроку».

— Коли падає крапля на отой шпичак, мені тім’я чесатись починає. — Дордже сказав це так так само незворушно, як завжди, коли кпинив із неї підводними сенсами. Редька приречено зітхнула:

— Підйобуєш у святому місці. Ех, шякал.

Дордже зав’язав по різних місцях кілька шаликів, що дали їм на дорогу й за молитву горяни з попереднього місця ночівлі. Він щось тихо наспівував, торкався лобом деяких наскельних зображень, Редька, як покірний баранець, повторювала все за ним.

— О! А тут що за рани на печері? — Раптом оторопіла вона.

Чорні стіни в кількох місцях біліли, ніби на тілі коня чи собаки взялася виразка.

В цей момент кінцево почив у Бозі останній налобний ліхтарик. Редьці, не зважаючи на те що дещиця світла проникала крізь щілини-вікна, стало моторошно. Вона стояла, боячись поворухнутися. Аж тут Дордже, секунду пошарудівши кишенею куртки, освітив напівморок чимось невеликим, але яскравим, як око інквізиції. (Чогось саме так подумалося Редьці).

— Точно, що рани, — сумно відказав Дордже. — Раніше тут такі ж природні барельєфи були. А жевжикуваті місцеві жителі — хоча я точно не знаю, хто це був, раптом і зальотне щось із жилкою підприємця — молотками їх відбили і попродали роззявленим туристам де-небудь.

— Як пише Горчєв, людєй нада унічтажать. — Редьці вже було не страшно навіть з огляду на її святотатства. — А чим ти світиш, до речі?

— Та чо унічтожать? Може, й задорого десь продали добрим людям, і черговий олігарх виставить це диво спершу у своїй приватній колекції, а потім і в музеї десь у змінній експозиції, щоби газети написали, який він філантроп — допустив до іскуства простолюд всього по пять євро з особи. А свічу я зубом дарованого коня. Пам’ятаєш ті дві наші запальнички, що тьотя в першому готелі підігнала? Голубу й рожеву? Так отож. Не весь Китай поганий. Моя голуба при мені.

— А моя рожева відправилася в кращий світ… Гм. Посвіти, я похухаю на батарейки. Раптом воскреснуть.

Відтак, коли вони обійшли печеру колом, Дордже дістав із наплічника згорточок із прямокутними листами мантр і десь годину їх уголос читав. Розібрати з усього тексту Редька змогла лиш його ім’я. Тому, запаливши палички й покришивши свій горіховий батончик на вівтар для поживи маленьким пташкам, вона тихо вийшла й сіла собі у печері-балконі, мружитися на сонце, дивитися на птахів і намагатися спинити внутрішній діалог, що, зрештою, ніколи їй не вдавалося.

Шарфи, що давно колись були білими, — пам’ятка про каяття гордовитого Трісон Деуцена — тріпотіли тут під вітром, дощем і сонцем, стаючи геть чорними. Так, наче душі довколишніх ворон чіплялися, коли наставав їх час, аби залишитися на скелястих стінах ще хоч трохи. Хоча, мабуть, ще за життя ворони вірили, що душі в них біліші за сніг на вершинах.

— А буддисти ж вірять у переселення душ? — озвучила Редька, як пізніше сама ж з’ясувала, найпоширеніше питання профанів.

— У переселення вірять, у душі — ні.

Трохи помучившись, Редька таки надихнула у свої батарейки останню краплю земного життя.

— А бачиш! — гордо сказала вона, світячи Дордже просто в очі. — Хухала-хухала й вихухала. Знаєш цей анекдот…

І не встигла договорити, бо в це момент її ліхтарик в останній своїй ремісії знайшов для неї на стіні щось, чого вона ніяк не чекала — кольорову фреску! Та ще й яку — з улюбленим сюжетом.

— О, диви! — писнула вона. — Знову божественні трахомундії!

Дордже не відразу повернувся до неї.

— До того ж, — провадила Редька, — в хороших богів не видно при цьому хуїв, а в поганих видно.

Раптом Дордже наче виріс у неї за спиною, Редька аж здригнулася. Він мовчки розглядав химерні фігури, сплетені у вічному танці коїтусу. Не знати чого, Редька заходилася їх рахувати.

— Сім подвійних, — пробурмотіла вона. — Гм, — слова, здавалося би, столітньої давності спливли у пам’яті, як написані. — Сім, а не шість. Сім, а не вісім. Розділи і вивчи їх. Постав кожну на місце і поверни пана в обитель його…

— Що-що? — препитав Дордже, не відриваючи прискіпливого погляду від фресок.

— Та так, нічо. Слова одної божевільної на базарі в нас…

— А-а. Знана базарна мудрість.

— Ага. — зітхнула Редька. — Тільки щось згадала я її, як під гіпнозом, слово в слово. Дивна фігня.

— І справді дивна. До чого тут сім?

— Пес його знає. Сім кого чи чого?

— Та, вочевидь, дх’яні-буддів. Тих, що трахаються, як ти зауважила. З цього боку їх вісім, як положено. Вісім подвійних. А з того боку, бач? Там є шестеро. Зі звірячими головами і вже не трахаються. Йогині, мабуть. А сім-сімом твоїм тут і не пахне.

Редька, витрусивши з ліхтарика всі залишки його батарейної душі, взялася ще прискіпливіше досліджувати стіни. Розмиті облущені фарби впливали більше на фантазію, ніж на очі.

— Пфу! Та трахаються твої йогині, — зневажливо кинула вона, порозглядавши стіну, — як дурні! Що це за сюжет взагалі?

— Ну-у, або це не йогині, або вони не трахаються, а в тебе просто діонісійська запущеність.

— Нема в мене ніякої запученості, — ображено обернулась знову до стіни Редька.

Бракувало жіночої фігури з правого боку.

— Дивний слід лишився…

Редька мало петрала що в археології, що в мистецтвознавстві, що в спелеології, якщо тут бодай щось мало до неї стосунок. Дивно було, як то природно могла зникнути зі стіни частина фрески