Гі де Мопассан - Любий друг (Збірник)

що ви віддатись маєте, то від люті ладен убити когось. Ви повинні простити мене, Сюзанно!

Він замовк. Рибкам перестали кидати хліб, і вони застигли у воді, вишикувались майже в лінію, мов англійські солдати, й дивились на людей, що схилились над ними, але за них уже не дбали.

Дівчина прошепотіла, чи то засмутившись, чи то зрадівши:

— Шкода, що ви одружені. Що ж поробиш? Немає ради. Кінець!

Він зненацька обернувся й шепнув їй коло самого обличчя:

— А якби я був вільний, чи віддались би за мене?

Вона щиро відповіла:

— Так, Любий друже. Віддалася б, ви мені більше за всіх подобаєтесь.

Він підвівся й пробурмотів:

— Спасибі… спасибі.. благаю вас, не давайте згоди нікому. Почекайте ще трохи. Благаю вас! Обіцяєте мені?

Вона прошепотіла трохи схвильовано, не розуміючи, що він хоче:

— Обіцяю.

Дю Руа кинув у воду кусень хліба, що тримав у руці, й подався геть, не попрощавшись, ніби зовсім голову втратив.

Всі рибки жадібно кинулись на пухкий шмат м’якуша, що плавав, нерозім’ятий пальцями, по воді, і вхопились за нього зажерливими ротами. Потягли його в другий кінець басейну, метушились тепер під ним, як рухливе горно, як жива кружлява квітка, кинута маківкою у воду.

Здивована й стурбована Сюзанна підвелася й помалу вернулась у кімнати. Журналіста вже не було.

Додому він прийшов дуже спокійний і спитав у Мадлени, що писала листи:

— Ти обідатимеш у п’ятницю в Вальтерів? Я піду.

Вона вагалась:

— Ні. Мені трохи нездужається. Я краще вдома лишуся.

Він відповів:

— Як знаєш. Ніхто тебе не силує.

Потім узяв капелюха й зразу ж знову пішов. Він давно вже за нею наглядав, стежив, слідкував і знав кожен її крок. Сподівана година нарешті настала. Він чудово зрозумів, що означає той тон: «Я краще дома лишуся».

Наступними днями він був до неї ласкавий. Навіть веселим здавався, не так, як завжди. Вона казала:

— От ти знову став любеньким.

У п’ятницю він прибрався рано, щоб, мовляв, кудись сходити перед обідом у патрона.

Коло шостої години він пішов, поцілувавши дружину, і на площі Нотр-Дам-де-Льорет узяв карету. Візникові він сказав:

— Спинитесь коло сімнадцятого номера на вулиці Фонтен і стоятимете, аж поки я не скажу вам рушати. Потім повезете мене до ресторану «Півень-Фазан» на вулиці Лафайєта.

Карета рушила ступою, і Дю Руа спустив штори. Коли візник спинився проти його ґанку, він почав пильнувати двері. Через десять хвилин з’явилась Мадлена й пішла до бульварів. Відпустивши її далеченько, він вихилився з дверців і гукнув:

— Рушайте.

Візник рушив і приставив його до відомого в цьому кварталі ресторану «Півень-Фазан». Жорж зайшов до спільної зали й помалу взявся до страви, поглядаючи вряди-годи на годинника. О сьомій з половиною, випивши кави й дві чарки коньяку та викуривши поволі гарну сигару, він вийшов, гукнув іншу карету, що проїздила порожняком, і сказав везти себе на вулицю Лярошфуко.

Не питаючись ні про що у швейцара, він зійшов на третій поверх будинку, який назвав візникові, і спитав, коли покоївка відчинила йому:

— Пан Жібер де Лор дома, правда ж?

— Так, пане.

Його повели до вітальні, де він хвилинку зачекав. Потім до нього вийшов високий чоловік військового вигляду, з орденом на грудях, сивий, хоч ще й молодий.

Дю Руа привітався з ним і сказав:

— Як я й передбачав, пане поліційний комісаре, моя дружина обідає зі своїм коханцем у мебльованих кімнатах, найнятих на вулиці Мартір.

Урядовець уклонився:

— Я до ваших послуг, пане.

Жорж провадив:

— Часу в вас до дев’ятої години, правда? Пізніше ви не можете пройти в приватне помешкання, щоб установити перелюбство.

— Не зовсім так, пане: взимку — до сьомої, а від тридцять першого березня — до дев’ятої. У нас п’яте квітня, отже, часу маємо до дев’ятої години.

— Гаразд, пане комісаре, внизу мене чекає карета, ми можемо взяти агентів, що з вами поїдуть, а коло ґанку трохи почекаємо. Що пізніше прибудемо ми, то більше шансів матимемо спіймати їх на гарячому.

— Як знаєте, пане.

Комісар вийшов, потім вернувся в пальто, що ховало його трикольоровий пояс. На дверях він посторонився, щоб пропустити Дю Руа. Але журналіст, захоплений своїми думками, відмовлявся виходити перший і казав:

— Я після вас… після вас.

Урядовець сказав:

— Проходьте ж, я ж у себе вдома.

Тоді Жорж вийшов, уклоняючись.

Спочатку вони забрали в комісаріаті трьох агентів у цивільному строї, бо Жорж ще вдень попередив, що ввечері буде облава. Один з агентів сів на передку коло візника. Двоє залізли в карету, і потім кучер повіз їх на вулицю Мартір. Дю Руа казав:

— У мене є план помешкання. Це на третьому поверсі. Спочатку йде маленький передпокій, далі спальня. Всі три кімнати сполучаються. Тікати нема куди. Поблизу живе слюсар. Він у вашому розпорядженні.

Коли доїхали до потрібного будинку, було ще тільки чверть на дев’яту, і вони мовчки чекали більше як хвилин двадцять. Але за чверть дев’ята Жорж сказав: «Тепер ходімо!»

І пішли сходами, не турбуючись про швейцара, що до того ж їх і не примітив. Один агент лишився на вулиці пильнувати виходу.

На третьому поверсі всі четверо спинились. Дю Руа припав вухом до дверей, потім зазирнув у замкову шпарку. Він нічого не почув і не побачив. Подзвонив.

Комісар сказав агентам:

— Стійте тут напоготові.

І почав чекати. Хвилин через дві-три Жорж знову подзвонив кілька разів уряд. Вони почули шелест у помешканні, потім тихенькі кроки. Хтось підійшов прислухатись. Тоді журналіст голосно постукав у двері зігнутим пальцем.

Голос жіночий, хоч і змінений голос, запитав:

— Хто там?

Урядовець відповів:

— Іменем закону відчиніть.

Голос знову спитав:

— Хто ви такий?

— Поліційний комісар. Відчиніть, а то виважу двері!

Голос провадив:

— Що вам треба?

Тут Дю Руа сказав:

— Це я. Від нас уже не втечеш.

Тупіт босих ніг почав віддалятись, потім знову через хвилинку почувся за дверми. Жорж сказав:

— Якщо не хочеш відчинити, ми висадимо двері. Він узявся за мідну ручку й натиснув плечем. Не діставши відповіді, він наполіг на двері так скажено, що старий замок цих мебльованих кімнат не витримав. Гвинти повивертались, і молодик трохи не впав на Мадлену, — та з свічкою в руці стояла в передпокої розпатлана, боса, в самій сорочці та спідниці.

— Це вона, ми їх піймали! — скрикнув він і кинувся в помешкання. За ним рушив комісар, скинувши капелюха. Спантеличена молода жінка йшла позаду, присвічуючи їм.

Вони пройшли їдальню, де на неприбраному столі стояли рештки вечері: порожні пляшки від шампанського, тарілка паштету, курячі кістки