Стефані Маєр - Сутінки

Щойно ми заховалися за деревами, Едвард, не зупиняючись, закинув мене на спину. Я вчепилась якнайміцніше, він побіг, Аліса й Еммет вчинили аналогічно. Я не підводила голови, та розширені від переляку очі відмовлялись заплющуватися. Ми привидами мчали крізь темний ліс. На пожвавлення, що раніше завжди переповнювало Едварда під час бігу, не було й натяку, натомість з’явилася лють, що підганяла його й змушувала рухатися чимшвидше. Навіть зі мною за плечима Едвард залишив родичів далеко позаду.

Ми дісталися джипа неймовірно швидко, Едвард, майже не сповільнюючись, закинув мене на заднє сидіння.

— Пристебни Беллу, — наказав Еммету, коли той прослизнув усередину.

Аліса впала на переднє сидіння, Едвард заводив двигун. Той із ревом прокинувся до життя, ми розвернулися на звивистій дорозі.

Едвард прогарчав щось зашвидко для мого розуміння, щось дуже схоже на лайку.

Цього разу трясло ще гірше, темрява довкола додавала подорожі моторошності. Еммет і Аліса вдивлялись у вікна.

Ми вилетіли на шосе, швидкість зросла, та я хоч могла тепер краще бачити, куди ми їдемо. Ми прямували на південь, подалі від Форкса.

— Куди ми їдемо? — запитала я. Ніхто не відповів. Ніхто навіть не глянув на мене.

— Чорт забирай, Едварде! Куди ти мене везеш?

— Ми повинні вивезти тебе звідси… забрати далеко… негайно.

Він не обернувся, очі прикипіли до дороги. Спідометр показував 105 миль на годину.

— Повертай назад! Ти мав відвезти мене додому! — заволала я і заходилася люто відстібати ідіотські ремені.

— Еммете, — похмуро сказав Едвард. Сталева Емметова хватка скувала мої руки.

— Ні! Едварде! Ти не можеш так вчинити!

— Я повинен, Белло, тому, будь ласка, посидь тихо.

— Нізащо! Ти маєш відвезти мене назад, інакше Чарлі зателефонує до ФБР! По твою родину прийдуть — по Карлайла, по Есме! Їм доведеться поїхати з міста, постійно переховуватися!

— Белло, заспокойся, — холодно сказав Едвард. — Ми знаємо, що це таке.

— Тільки не через мене, ні, ти цього не зробиш! Ти не зруйнуєш свого життя через мене! — оскаженіло й цілком безрезультатно борсалась я.

Тут уперше заговорила Аліса.

— Едварде, з’їдь на узбіччя. Він злісно зиркнув на неї і піддав газу.

— Едварде, давай просто обговоримо ситуацію.

— Ти не розумієш! — незадоволено заревів він. Ніколи раніше я не чула, щоб він говорив так голосно; в обмеженому просторі джипа його голос оглушував. Стрілка спідометра наблизилася по позначки сто п’ятнадцять.

— Він мисливець, Алісо, невже ти не бачила? Він мисливець, той, хто йде по сліду!

Я відчула, як поруч заціпенів Еммет; хотіла б я знати, чому він так відреагував на це слово. Для них трьох воно означало щось більше, ніж для мене. Я прагнула зрозуміти, та не мала нагоди запитати.

— З’їдь на узбіччя, Едварде, — Аліса говорила розважливо, та в її тоні чулися владні нотки, яких я не помічала раніше.

Стрілка спідометра перетнула позначку сто двадцять.

— Давай, Едварде.

— Послухай, Алісо. Я прочитав його думки. Вистежувати жертву — його пристрасть, його нав’язлива ідея. Алісо, він хоче Беллу, конкретно її. Він вийде на полювання вже цієї ночі.

— Він не знає де… Едвард перебив її.

— Як ти гадаєш, багато часу знадобиться йому, щоб уловити в місті запах? Він усе спланував, перш ніж Лоран встигнув розтулити рота.

Я мало не задихнулася, бо знала, куди приведе мій запах!

— Чарлі! Ви не можете залишити його там! — замолотила я по ременях.

— Вона має рацію, — сказала Аліса. Ми трошки скинули швидкість.

— Давай принаймні розглянемо можливі варіанти, — переконувала Аліса.

Джип пригальмував, цього разу помітніше, потім ми різко, під вищання коліс, зупинилися на узбіччі траси. Я гойднулася вперед, вдарилася об ремені й гепнулася назад на сидіння.

— Немає ніяких варіантів, — прошипів Едвард.

— Я не покину Чарлі! — заверещала я. Він повністю проігнорував мене.

— Ми повинні відвезти її назад, — нарешті подав голос Еммет.

— Ні! — невблаганно відповів Едвард.

— Він ніщо проти нас, Едварде. Він не зможе її торкнутися.

— Він чекатиме. Еммет посміхнувся.

— Я теж умію чекати.

— Ти не бачив — ти не розумієш. Якщо він вийде на полювання, його не зупиниш. Нам доведеться його вбити.

Здається, Еммет не мав нічого проти такого розвитку подій.

— Варіант.

— А жінка! Вони разом. Якщо дійде до бійки, до них приєднається ватажок.

— Нас достатньо.

— Є ще один варіант, — тихо сказала Аліса.

Едвард оскаженіло повернувся до неї, голос його нагадував розлючене ревіння.

— Іншого — варіанту — немає!!!

Ми з Емметом отетеріло втупилися в нього, та Аліса, схоже, не здивувалася. Тиша затягнулася на довгу хвилину, Едвард з Алісою гралися у «хто кого передивиться». Я перервала їх.

— Хто-небудь хоче вислухати мій план?

— Ні! — загарчав Едвард. Аліса глипнула на нього, нарешті розсердившись.

— Послухайте! — благала я. — Ви відвозите мене назад…

— Ні! — перебив він. Я уважно глянула на нього і вела далі.

— Ви відвозите мене назад. Я кажу татові, що хочу повернутися додому у Фенікс. Складаю валізи. Ми чекаємо, коли мисливець з’явиться поблизу, тоді втікаємо. Він переслідує нас і залишає Чарлі у спокої. Чарлі не спустить ФБР на вашу родину, а ви зможете відвезти мене в будь-яке кляте місце, в яке захочете.

Всі троє приголомшено витріщилися на мене.

— Ідея справді непогана, — Еммет був так здивований, що аж образливо.

— Це може спрацювати. До того ж ми не можемо залишити Беллиного батька беззахисним. Ти знаєш, — сказала Аліса.

Всі поглянули на Едварда.

— Занадто небезпечно — я не хочу, щоб мисливець опинився в радіусі ста миль від неї.

Еммет був надзвичайно впевненим.

— Едварде, він не пройде повз нас. Аліса замислилася на хвильку.

— Я не бачу, щоб він нападав. Він чекатиме, коли ми залишимо її саму.

— Я вимагаю, щоб мене відвезли додому, — я силкувалась говорити категорично.

Едвард притиснув пальці до скронь, заплющив очі.

— Будь ласка! — сказала я тихіше. Він не підвів очей. Коли заговорив, голос здавався вицвілим.

— Ми їдемо сьогодні вночі, незалежно від того, спостерігатиме мисливець чи ні. Ти скажеш Чарлі, що не витримаєш у Форксі й хвилини. Вигадаєш якусь переконливу історію. Спакуєш перше, що потрапить тобі до рук, і сядеш у пікап. Мені байдуже, що тобі казатиме батько. Маєш п’ятнадцять хвилин. Ти мене чуєш? П’ятнадцять хвилин із тої миті, коли ти ступиш на поріг.

Джип загуркотів, Едвард розвернув його, завищали шини. Стрілка на спідометрі рвучко поповзла вгору.

— Еммете? — гукнула я, вказуючи поглядом на руки.

— Ой, вибач, — звільнив він мене.

На кілька хвилин запанувала тиша, яку перебивало хіба що ревіння двигуна. Потім заговорив Едвард.

— Усе буде так. Коли ми дістанемося будинку, якщо там не буде мисливця, я проведу Беллу до дверей. У неї