Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

І ось стоїмо ми у темряві, аж раптом з-під Джимового ліжка вискакують двоє псів, а там ще і ще, доки не набралося штук одинадцять, так що просто ніде було повернутись. Видно, ми забули зачинити двері до прибудови! А негр Нат як заверещить: «Відьми!» — впав на підлогу серед собак і стогне, ніби вмирати збирається. Том відчинив двері настіж і викинув надвір кусень м’яса із тарілки Джима. Собаки кинулись за м’ясом, а Том за одну секунду вибіг, одразу ж повернувся і зачинив за собою двері, — і я зрозумів, що двері до сарайчика він теж устиг зачинити, — а тоді почав обробляти негра. Умовляв його, втішав і розпитував, чи не привиділось йому щось. Негр підвівся, покліпав очима і каже:

— Містере Сід, ви, певно, скажете, що я дурень; але щоб я з цього місця не зійшов, якщо на власні очі не бачив мільйон собак, чи то чортів, чи вже й не знаю кого! Правда, бачив! Містере Сід, я їх відчував, — так, сер! — вони по мені ходили, по всьому тілу. Ну, якби мені тільки якась відьма потрапила до рук, бодай один-єдиний раз, — ото вже я б їй задав жару! А ще краще було би, якби вони дали мені спокій, більшого я не прошу.

Том сказав:

— Добре, я тобі скажу, що я думаю. Чому вони сюди прибігають кожного разу, коли цей негр-утікач снідає? Бо їсти хочуть — от чому. Ти їм спечи зачарований пиріг! Це допоможе.

— Але ж, містере Сід, як я можу спекти такий пиріг? Я навіть не знаю, як його пекти. Ніколи й не чув про такі пироги.

— Що ж, тоді доведеться мені самому спекти.

— Невже спечете, сер? Спечіть, а я вам за це зроблю, що тільки захочете, я вам до землі поклонюсь!

— Добре вже, спечу, спеціально для тебе: ти ж до нас добре ставився, цього негра нам показав. Тільки попрошу, щоб ти був обережний. Коли ми прийдемо, ти повернись до нас спиною, і Боже тебе збав дивитися, що ми будемо класти в миску! А коли Джим буде виймати пиріг, теж не дивись — хтозна, що може статися. А головне, не чіпай нічого зачарованого.

— Не чіпати? Та Господь із вами, містере Сід! Я навіть пальцем ні до чого не доторкнусь, хай би мене озолотили!

Розділ XXXVII

Цю справу ми залагодили; тоді пішли на задній звір, до смітника, де валялися старі чоботи, ганчір’я, биті пляшки, діряві каструльки та ще різний мотлох, порилися в ньому і знайшли стару жерстяну миску, заткнули в ній дірки, щоб спекти в ній пиріг, тоді спустилися в льох і насипали повну миску борошна, а звідти вже пішли на сніданок. По дорозі нам трапились два великих цвяхи, і Том сказав, що вони конче стануть у пригоді в’язню — наприклад, щоб видряпати на стіні темниці своє ім’я та історію поневірянь. Один цвях ми поклали до кишені фартуха тітоньки Саллі, що висів на стільці, а другий заштовхали за стрічку на капелюсі дядечка Сайласа, який знайшли на конторці: від дітей ми чули, що тато з мамою збираються сьогодні піти до негра-втікача. Потім ми сіли за стіл, і Том тихенько засунув олов’яну ложку до дядькової кишені. Але тітоньки Саллі ще не було — довелося на неї чекати. А коли вона вийшла до сніданку, то була вся червона й сердита, ледве дочекалась молитви; однією рукою вона розливала каву, а другою весь час стукала наперстком по голові того з малюків, який підвертався їй під руку. А тоді й каже:

— Я вже шукала-шукала, весь дім перевернула — це просто диво якесь, ну куди могла подітись твоя друга сорочка?

Серце в мене впало і застукало дрібно-дрібно десь у кишках, а шматок маїсового хлібця став поперек горла. Я закашлявся, кусень вискочив, полетів через стіл і влучив у око одному з малюків, аж той завертівся, як черв’як на гачку, й закричав щосили; Том аж весь посинів від страху. Десь зо чверть хвилини наше становище було зовсім кепським — я продав би свою частку за півціни, якби тільки хтось зголосився її купити. Але потім ми заспокоїлись — це тільки від несподіванки нас так вибило з колії. Дядечко Сайлас сказав:

— Дивно, я й сам нічого не розумію. Чудово пам’ятаю, що я її не вдягав, бо…

— Бо на тобі вдягнута одна сорочка, а не дві! Що ти там пам’ятаєш! Ось я дійсно пам’ятаю, що вчора вона сушилася на мотузці — я на власні очі її бачила. А тепер сорочка зникла, та й по тому! Будеш тепер носити червону фланелеву фуфайку, доки я не знайду час, щоб пошити тобі нову. За два роки це вже третю сорочку доводиться шити. Горять вони на тобі, чи що? Просто не розумію, що ти з ними робиш, тільки й роботи в мене — шити тобі сорочки! У твої роки час би вже навчитися берегти речі!

— Знаю, Саллі, я стараюсь берегти їх, як тільки можу. Але ж не я один у цьому винен — я тільки й бачу сорочку, коли вона на мені, але ж не міг я сам на собі її загубити!

— Знаєш, Сайласе, якби можна було, ти б її так і загубив. Але ж не лише сорочка зникла. І ложка теж десь запропастилась. Було десять ложок, а тепер лишилося тільки дев’ять. Ну, сорочку, я думаю, теля зжувало, але ложку воно не могло проковтнути, це без сумніву. Та й це ще не все…

— А що ще зникло, Саллі?

— Півдюжини свічок — ось що зникло! Може, їх пацюки зжерли? Я думаю, що це вони, дивно, що вони нам ще весь будинок не погризли! Ти давно збираєшся замастити дірки і ніяк не можеш зібратись; якби вони були хитріші, то й спали б у тебе на голові, а ти все одно нічого б не відчув. Але ж не пацюки поцупили ложку, це то я точно знаю!

— Добре, Саллі, це мій недогляд, зізнаюсь. Завтра ж обов’язково позабиваю всі дірки!

— Можеш не поспішати, і до наступного року почекає! Матільда Енджеліна Арамінта Фелпс!

Лусь! — наперсток опустився на голову дівчинки; вона витягнула руку з цукорниці й слухняно всілась на своє місце. Раптом прибігла негритянка і каже:

— Місіс Саллі, у нас простирадло зникло!

— Простирадло зникло! Ох ти, Господи!

— Я сьогодні ж позатикаю всі дірки, — каже дядько