Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

так і треба робити; а чого не можна — до того зась, і якщо хтось знає, як треба, тому не можна робити як заманеться. Це тобі можна відкопувати Джима мотикою просто так, нічого не уявляючи, бо ти все одно нічого в цьому не тямиш; а мені не можна, бо я знаю, як треба. Давай сюди ножа!

У нього вже був ніж, тож я подав йому свій. Він кинув його на долівку і каже:

— Давай сюди ножа!

Я спочатку не зрозумів, що він хоче, але потім здогадався: порився у купі мотлоху, знайшов мотику і подаю Тому, а він схопив її і давай копати — жодного слова не промовив.

Він завжди був такий вередун. Усе в нього мало бути за правилами. Я взяв лопату, і ми з ним почали працювати то киркою, то лопатою, тільки грудки землі летіли. Копали ми, мабуть, півгодини — більше не могли, дуже натомилися, і то вийшла така собі чималенька дірка. Я піднявся до себе нагору, підійшов до вікна і бачу: Том щосили намагається вилізти по громовідводу, але нічого в нього не виходить, бо руки натерті. Зрештою він сказав:

— Нічого не виходить, ніяк не можу залізти. Як ти думаєш, що мені робити? Може, щось придумаєш?

— Еге ж, — кажу, — але це, певно, буде проти правил. Піднімайся сходами, а уяви, що це громовідвід.

Так він і зробив.

Наступного дня Том поцупив у великому будинку олов’яну ложку і мідний свічник, щоб зробити пера для Джима, а ще шість свічок. А я тинявся біля негритянських хижок, і, коли випала нагода, потягнув три жерстяні тарілки. Том сказав, що цього мало, а я відповів, що все одно ніхто цих тарілок не побачить, бо коли Джим викине їх у вікно, вони впадуть у бур’ян біля собачої будки, і тоді ми їх підберемо, — нехай він знову на них пише. Том заспокоївся і сказав:

— Тепер треба подумати, як переправити все це Джиму.

— Просунемо їх у дірку, — кажу, — коли закінчимо копати.

Він подивився на мене з презирством і сказав щось на кшталт того, що зроду не чув такого ідіотизму, а потім знову почав думати. Зрештою сказав, що намітив два-три способи, але поки що не бачить потреби зупинитись на якомусь із них. Мовляв, спочатку треба побалакати з Джимом.

Того вечора, вже по десятій, ми спустилися громовідводом, прихопили з собою одну свічку, постояли під віконцем хижки і послухали, як Джим хропе; тоді кинули свічку в вікно, але він не прокинувся. Ми почали копати мотикою і лопатою, і години через дві з половиною всю роботу було закінчено. Ми залізли під ліжко до Джима, а там і в хижку, понишпорили навпомацки, знайшли свічку, запалили її і спочатку постояли біля Джима, подивились, який він, — виявилось, що на вигляд цілком міцний і здоровий, — а потім потихеньку почали його будити. Він був такий радий нас бачити, що ледь не заплакав; називав нас «хлоп’ятами» і різними ласкавими іменами, тоді захотів, щоб ми одразу ж принесли звідкись зубило, зняли ланцюг із його ноги і всі разом утекли, не гаючи часу. Але Том пояснив йому, що це буде не за правилами, сів до нього на ліжко і розповів, які в нас плани і як ми вмить усе зробимо, якщо підніметься тривога; і що йому нічого боятися — ми обов’язково звільнимо його.

Тоді Джим погодився і сказав, що нехай усе так і буде. І ми ще довго з ним сиділи; спочатку пригадували старі добрі часи, а потім Том почав його про все розпитувати, і коли дізнався, що дядько Сайлас приходить ледь не щодня і молиться разом із ним, а тітонька Саллі забігає дізнатися, чи добре йому тут і чи не голодний він, — хіба можна бути добрішими! — то сказав:

— Ну, тепер я знаю, як це влаштувати. Ми тобі дещо будемо посилати з ними.

Я йому кажу:

— Це ти даремно, я такого ідіотизму зроду не чув!

Але він навіть не звернув уваги на мої слова, спокійнісінько розповідав далі. Він завжди був такий, коли щось задумає. Він сказав Джиму, що ми передамо йому пиріг із драбинкою та інші великі речі через Ната — того негра, який носить йому їсти, отож Джим мусить пильнувати, нічому не дивуватись і старатися, щоб Нат не бачив, як він дістає сховану передачу. А дрібніші речі ми будемо класти дядькові в кишені, так що Джиму треба буде тільки їх звідти непомітно витягнути; будемо також прив’язувати до шворок тітчиного фартуха чи класти їй до кишені, коли випаде нагода. Розказав йому також, які це будуть речі й для чого вони потрібні. А ще Том навчив його, як вести щоденник на сорочці, й усьому іншому, що повинен знати в’язень. Усе йому розказав. Джим ніяк не міг допетрати, нащо все це треба, але вирішив, що нам краще знати, бо ж ми білі; загалом він лишився задоволений і сказав, що так усе і зробить, як велів Том.

Джим мав багато тютюну і люльок із кукурудзяних качанів, тому ми досить непогано провели час; потім вилізли через дірку і пішли спати, одне тільки, що руки в нас були обідрані. Том дуже радів, говорив, що ніколи ще не було в нього такої веселої гри і такої багатої поживи для роздумів. І якби він тільки знав, як це зробити, то все життя грався б у неї, а тоді заповів би нашим дітям звільнити Джима, бо Джим, звісно, з часом звикне, і йому буде все більше й більше тут подобатись. Він сказав, що це діло можна розтягнути років на вісімдесят і поставити рекорд. І тоді всі, хто в ньому брав участь, прославляться, і ми прославимось теж.

Зранку ми пішли до дровітні, порубали свічник сокирою на дрібні частинки, і Том поклав їх разом із ложкою собі до кишені. Тоді ми пішли до негритянських хижок, і, доки я розмовами відволікав негра, Том запхав шматок свічника в маїсовий хлібець, який лежав у мисці для Джима. Потім ми провели Ната до Джима, щоб подивитися, що з цього вийде. Все вийшло просто чудово: Джим відкусив шматок хлібця і ледь виламав собі зуби — кращого й бути не могло. Том Сойєр сам так сказав. Джим спокійно зауважив, що це, певно, камінець чи щось таке попалося в хлібі — так, знаєте, буває, — але після цього він нічого не кусав просто так, а спочатку завжди