Марина та Сергій Дяченко - Долина совісті

навіщось заспокоїв Влад. — Але ми з вами зустрічалися одинадцять разів… і подовгу розмовляли… На жаль, ви відчуєте нашу розлуку.

— Я не про те думаю, — строго заперечив Богорад.

І Владу чомусь стало совісно. Він думав про Богорада гірше, ніж на те заслуговував сищик.

«…здається, ніби за тридцять-сорок років уся інформація про твоїх і її батьків просто самознищилася — згнила, зотліла, розклалася. Складається враження, що їх узагалі не було… Може це бути випадковістю? Та скільки завгодно. Може це не бути випадковістю? Знову-таки так, причому найбезглуздіші припущення — аж до космічних прибульців із небес — монтуються в цю схему легко і невимушено.

Жартую я, звісно. Щодо прибульців — жартую…

Спробую розшукати її зведеного брата. Можливо, хоч він не провалився крізь землю… Але, звичайно, такі пошуки — річ марудна.

Захар

P.S. Моя електронна адреса залишається незмінною».

Влад нічого не сказав Анжелі про цей лист. Він узагалі приховав від неї свою переписку з Богорадом. Анжела ігнорувала сищика і не любила його. Як і Богорад зневажав і не любив Анжелу.

* * *

Успіх, що наплодив, наче кроликів, Владових шанувальників і «друзів», розплодив і ворогів. Люди, яких Влад ніколи не бачив, писали такі злючі рецензії, начебто Влад з дитинства був їхнім сусідом на спільній кухні. Виявлялося, що Гран-Грем примітивний, увесь складається з суцільних кліше, що він надто похмурий для підлітків, що він, з іншого боку, створює в них неправильне уявлення про життя. Що діти, змордовані невідповідністю між світом Гран-Грема і їхнім власним реальним світом, заробляють неврози і впадають у депресії. Що весь сюжет, антураж і навіть розв’язка «злизані» автором Гран-Грема з інших, менш популярних, але куди більш гідних дитячих творів. З’являлися автори цих романів і розповідали, нібито їхній текст, виявляється, багато років був доступний в електронній мережі й автор «Гран-Грема» напевно ознайомився з ним, перш ніж написати перший рядок своєї «мильної епопеї».

Діставалося читачам. Вони, «як барани», поспішали скупити «писанину сумнівної якості», і спонукали їх «ті-таки уявлення про моду, що змушують дівчаток-підлітків ретельно копіювати шмаття, зачіски і макіяж популярних естрадних пискух»..

І, нарешті, діставалося особисто Владу: його звинувачували щонайменше в бездарності й продажності. Від інших, значно екзотичніших обвинувачень Анжела скреготіла зубами і лізла на стінку. Влад, який раніше дуже ображався на будь-яку, насамперед несправедливу, критику, тепер був, як дубова колода під батогами. Екзекутори впрівають і тужаться, а колода не відчуває навіть зловтіхи від власної незворушності.

У нього був інший, куди вагоміший привід для розпачу. Він спорожнів, як проштрикнута кулька. Він не здатний був придумати навіть текст для вітальної листівки. Ідеї, кураж, слова, образи — все це кудись ділося. І Влад почувався шкурою ведмедя, колись могутнього і грізного. Ведмедя попатрали (хто? коли? як?!), шкуру набили соломою й висівками. Звір виглядає, як колись, у нього навіть якимось чином збереглася ясна свідомість — але не залишилося волі, бажань, втонула іскорка, що бігла екраном монітора, затих голос, що колись диктував слова і рядки, диктував давно, зі шкільних іще часів, коли Влад писав у зошиті про прибульців і роботів…

Іноді він сідав до комп’ютера і саджав перед собою ганчіркового Гран-Грема. Він набирав фразу, яку хотілося відразу ж стерти — поки ніхто не прочитав. Він убивав цю фразу і писав нову, анітрохи не ліпшу. Убивав і її. Довго сидів, очікуючи, поки щось зрушиться в мозку. Перечитував уривки, написані раніше, кілька місяців тому, іноді правив їх, іноді вкидав у кошик. Слова не йшли, внутрішній голос мовчав, Влад почувався небіжчиком, котрий помилково затесався поміж гостей на веселому банкеті.

Він ненавидів себе все більше. Це було кепське, руйнівне почуття, Влад сам це розумів. Щось усередині нього вимагало постійного, чимраз гучнішого ниття. Бачити себе мізерною людиною, жалюгідною і безпомічною, бачити себе паразитом, ледарем, бездарністю — ось чого вимагало це невідоме щось; передбачати попереду катастрофи і хвороби, розпад, розкладання, безславний кінець — от від чого внутрішній черв’ячок п’янів, упадаючи в похмуру ейфорію.

Влад умів виокремлювати себе від ситого самобичуванням черв’ячка, але не завжди вмів протистояти йому. Хоч як дивно, але найліпшим — і найнадійнішим — союзником у боротьбі з депресією виявилася Анжела.

Уперше за багато місяців вона була з ним поруч не тільки «зовні», але й «усередині». Вони поділяли один на двох номер, більш того, вони ділили й постіль, і Владу все більше здавалося, що він прив’язаний до Анжели не лише путами. Більш того — тепер, обіймаючи її, він начисто забував про них.

Він дивився на неї іншими очима. Утім, Анжела змінилася теж, і Влад навіть пишався — тихцем від Анжели й таємно від себе самого, — що йому вдалося ініціювати Анжелине переродження. Що його стараннями — часто мимовільними — на світ Божий з’явилася нова людина. Щаслива, і, здається, закохана.

Анжела, напевно, добре відчувала його настрої. Внюхала, як гарний пес. І якось, коли вони лежали, обійнявшись, у темному готельному номері, й крізь розсунуті гардини дивився серпик місяця, Анжела, притулившись до Влада, прошепотіла йому на вухо:

— Не думай про мене краще, ніж я є.

Він, розслаблений, здивувався:

— Що?

Анжела зітхнула:

— Не думай про мене краще…

* * *

Мотоцикліста Гарольда вона любила з усім запалом дівчачого серця. Художника Соника вона розуміла і цінувала. За банкірчика Ярика вона вхопилася, як за соломину, a Єгор Єлистай захоплював її — і водночас злегка лякав.

Уперше вони зустрілися в якомусь нічному клубі — Анжела була ще з Яриком, і мимоволі здригнулася, коли за сусіднім столиком опинилося таке знайоме — з телеекрану — обличчя. Пригадується, вже тоді Єлистай звернув на Анжелу увагу, та й годі було її не помітити — від природи яскрава, у ефектному вбранні, воно була відтінена товариством сімнадцятилітнього Ярика, нахабного, примхливого, втомленого життям парубійка. До того ж пригадується, той вечір закінчився черговим скандалом, бо Ярик…

Утім, неважливо. Нехіть згадувати.

Удруге вони з Єлистаєм зустрілися через півроку — в тому-таки закладі. Іронія долі.

Тоді вона була вже при грошах (за період заміжжя з малолітнім багатієм, вона, як хом’як, устигла зробити певні запаси), але досі все ще самотня і невлаштована; вона знову здригнулася, коли за сусіднім столиком опинилися уважні очі, вогник дорогої сигарети і щіточка світлих вусів над верхньою губою.

Він підійшов до неї першим. І, простягаючи йому руку, Анжела вже знала: доля.

Він викликав у неї дикий захват. Сміливий, жорсткий, цинічний, він не був схожий ані на божевільного Гарольда, ні