Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

спати, а дід стеріг. Переходили вони й через струмки, а де не було броду, довго шукали його, йдучи берегом. Часом дід переносив поводиря на руках, показуючи дивну для жебрака силу. Але це був кремезний дід! Отак пленталися вони знову до самого вечора, аж поки нарешті поводир сів край дороги у діброві й сказав:

— І дихати нічим, і сил немає. Далі не піду. Ляжу отут і помру.

Дід усерйоз затурбувався.

— От безлюддя прокляте! — мовив він. — Ні хутора, ні садиби при дорозі, ні живої душі. Але на ніч нам тут лишатися не можна. Вже вечоріє, за годину темно буде, а послухай-но, мила панно!..

Тут дід замовк, і якусь хвилю стояла глибока тиша.

Але зненацька її порушив далекий тужливий голос, що, здавалося, йшов із-під землі, а насправді долинав із яру, що лежав неподалік від дороги.

— Це вовки, — упізнав пан Заглоба. — Минулої ночі вони пожерли наших коней, а тепер до нас самих доберуться. Щоправда, я тримаю пістоль під свиткою, але чи вистачить разів на два пороху, не знаю. А мені на вовчому весіллі марципаном бути не хочеться. Чуєш, мила панно, знову виють!

Виття й справді почулося знову і, здавалося, цього разу ближче.

— Уставай, дитино! — мовив дід. — А не можеш іти, я тебе понесу. Що ж робити! Бачу, я надто полюбив тебе, мила панно, а це, мабуть, тому, що, живучи неодруженим, власних правочинних нащадків завести не зміг, а якщо й маю неправочинних, то бусурманів, бо я у Туреччині довго був. От на мені й кінчається родовід Заглоб, герба Вчелє. Хіба що ти, мила панно, про старість мою подбаєш. А поки що вставай або сідай мені на плечі.

— Ноги такі важкі, що й рушити не можу.

— А вихвалялася мила панна своєю силою! Але цить! Тихо! О лелечко! Здається, я чую собачий гавкіт. Так, це собаки, не вовки. Отже, недалеко Дем’янівка, про яку мені дід казав. Хвала тобі, Боже милосердний! А я вже думав багаття від вовків розвести, та тільки б ми напевно поснули, бо втомлені обоє. Так, це собаки! Чуєш?

— Ходімо, — сказала Гелена, до якої враз повернулися сили.

І справді, щойно вийшли вони з лісу, як удалині показалися вогники численних хат. Побачили вони також три невеличкі бані церкви, на свіжому гонті яких відсвічувалися ще у напівтемряві останні відблиски вечірньої зорі. Собачий гавкіт чувся дедалі виразніше.

— Так, це Дем’янівка! Нічого іншого й бути не може! — сказав пан Заглоба. — Дідів завжди охоче приймають, тому, може, пощастить і нічліг знайти, і повечеряти, а може, добрі люди й далі підвезуть. Постривай-но, мила панно, а це ж село князівське, отже, й підстароста тут живе. І спочинемо, і новини взнаємо. Князь уже має бути в дорозі. Можливо, й порятунок швидше трапиться, ніж ти, мила панно, гадаєш! Але пам'ятай, що ти німа. Я вже бозна-що кажу! Велів тобі кликати мене Онуфрієм, та оскільки ти німа, то взагалі до мене не звертайся. Я сам говоритиму за тебе й за себе і Бога хвалитиму. По— хлопському я так само добре розмовляю, як і латиною. Ходімо ж! Ходім! Он уже й перші хати недалечко. Боже мій! Коли вже скінчаться наші блукання! Хоч би пива підігрітого десь дістати, я і за це хвалив би Господа.

Пан Заглоба замовк, і певний час вони мовчки йшли поруч. Потім він заговорив знову:

— Пам’ятай же, мила панно, що ти німа. А якщо тебе хто-небудь про щось спитає, відразу ж показуй на мене і мугич: «Гум-гум-гум! Ня-ня-ня!». Я знаю, мила панно, що ти й так розсудлива, але все ж не забувай, що ми свою шкуру рятуємо. Хіба що випадково на гетьманські або князівські хоругви натрапимо, тоді одразу оголосимо, хто ми, особливо якщо зустрінеться ґречний офіцер і пана Скшетуського знайомий. Щоправда, як ти вже, мила панно, під князівською опікою, то жовнірів тобі боятися нема чого. О, а то що за багаття в долині горять? Ага! Кують! Це кузня! Там і людей біля неї чимало, ходім туди.

І справді, в улоговині, що була ніби присінком яру, стояла кузня, з димаря якої у клубах диму вилітали снопи золотих іскор, а крізь одчинені двері та безліч дірок, проверчених у стінах, спалахувало яскраве світло, яке час від часу заступали темні постаті, що сновигали всередині. Зокола, перед кузнею, уже в нічному мороці можна було розгледіти кілька десятків постатей, що стояли купками. Молоти в кузні били синхронно, аж луна йшла довкола, і відгомін її змішувався зі співом перед кузнею, гулом розмов і собачим гавкотом. Розгледівши усе це, пан Заглоба відразу ж звернув у яр, заграв на лірі й заспівав:

Гей, там на горі

Женці жнуть,

А попід горою,

Попід зеленою,

Козаки йдуть.

Наспівуючи собі, він підійшов до юрби людей, що стояли під кузнею, й розгледівся: це були селяни, переважно всі напідпитку. Майже кожен тримав у руках палицю. На деяких палицях стирчали понасаджувані коси і наконечники списів. Ковалі у кузні саме те й робили, що кували ці наконечники і розгинали коси.

— Гей, діду! Діду! — заволали у юрбі.

— Слава Богу! — відповів пан Заглоба.

— На віки віків!

— Скажіть, дітки, це вже Дем янівка?

— Дем’янівка. А що?

— А те, що мені дорогою люди казали, — вів далі дід, — що тут добрі люди живуть, що діда пригорнуть, нагодують, напоять, переночувати пустять і грошей дадуть. Я старий, іду з далекої дороги, а хлопчина вже далі йти не може. Він, бідолаха, німий, мене, старого, веде, бо я нічого не бачу, сліпець нещасний. Бог вас благословить, люди добрі, і святий Миколай-чудотворець благословить, і святий Онуфрій благословить. В одному оці у мене трохи світла Божого лишилося, а друге темне навіки, от я з лірою і ходжу, пісень співаю і живу, як пташка, — тим, що із рук добрих людей перепаде.

— А звідкіля ви, діду?

— Ой, здалеку, здалеку! Але дозвольте мені спочити, здається, під кузнею лава є. Сідай і ти, небоже, — говорив він далі, показуючи Гелені на лаву. — Ми аж із Ладави, люди добрі. Але з дому давно, давно вийшли, а зараз із Броварків, із відпусту йдемо.

— А що ви там чували доброго? — спитав старий селянин із косою в руці.

— Чувати чували, а от чи добре це, не знаємо. Людей туди понасходилося багацько. Про Хмельницького говорили, що гетьманського сина і його лицарів переміг. Чували також, що й на руському березі селяни на панів піднімаються.

Юрба враз оточила Заглобу, котрий,