Роберто Сав'яно - Ґоморра

хоча вже ніколи не зможу це підтвердити, — що він, нарешті, збагнув, у чому саме полягає різниця між фільмами та реальністю, між зіграною сценою та запахом пороху й крові, між його власним життям та сценарієм. А потім настала його черга. Убивці вистрелили йому в рот, а потім добили ще одним пострілом у голову. Сума хлопчачого віку ледь сягала тридцяти років. Ось як клан Казалезі розв’язав проблему невеличкої, але злоякісної кримінальної пухлини, що живилася фільмами. Кілери не стали навіть робити анонімних телефонних дзвінків ані до поліції, ані до «швидкої». Вони так і кинули трупи хлопців, щоб їхні руки дзьобали ненаситні верескливі чайки, а бродячі собаки, що шастають по всипаному сміттям березі моря, обгризали їхні губи та носи. Цього ніколи не показують у кіно. Бо воно завжди закінчується хвилиною раніше.

Насправді не існує якоїсь істотної різниці між кіношною аудиторією в країні Каморри та деінде. Кінематографічні алюзії скрізь породжують міфологію імітації. Якщо десь ти можеш уподобати «Чоловіка зі шрамом» і потайки ідентифікувати себе з ним, то тут ти можеш стати Чоловіком зі шрамом, але тоді тобі доведеться залишитися ним назавжди. У країні Каморри люди також пристрасно люблять образотворче мистецтво та літературу.

У своєму бункері під віллою Сандокан мав велику бібліотеку, що містила силу книжок, і всі — на дві теми: Королівство двох Сицилій та Наполеон Бонапарте. Сандокан цікавився історичною роллю держави Бурбонів і стверджував, що його предки були крупними чиновниками в південній Італії, а саме — в Терра-ді-Лаворо. Його захоплював геній Бонапарта, який піднявся до вершини влади з нижніх армійських чинів і підкорив половину Європи: він вбачав схожість його долі зі своїм власним життям, бо він теж почав з низів і став «генералісимусом» одного з найпотужніших кланів у Європі. Сандокан, який був колись студентом-медиком, волів коротати свій час у криївці за малюванням релігійних ікон та портретів Наполеона й Муссоліні. Ці конфісковані мистецькі витвори і досі продаються в крамницях Казерти, у тих, що користуються довірою кланів: надзвичайно рідкісні малюнки, де замість обличчя Христа вставлене обличчя Сандокана. Він любив також читати епічну літературу, а найбільше — Гомера, легенди короля Артура та романи Вальтера Скотта. Саме любов до творчості Вальтера Скотта надихнула його назвати одного із своїх численних нащадків пишномовним та ґордим ім’ям Айвенго.

Імена синів завжди несуть на собі слід батькових пристрастей та вподобань. Джузеппе Міссо, бос клану з району Саніта, мав трьох онуків. Їх звали Бен Гур, Ісус та Еміліано Сапата. На своєму суді Міссо завжди напускав на себе вигляд політичного лідера, консервативного мислителя та бунтівника; нещодавно він написав роман, «І leoni di marmo», «Мармурові леви». Кілька сотень примірників розійшлися в Неаполі буквально за пару тижнів. Це — історія Неаполя 1980-х та 1990-х, розказана плутаним синтаксисом, але напористим стилем. Це — історія формування та зростання цього боса, його постання як одинокого воїна, противника Каморри, кримінальних оборудок, рекету та наркотиків, та захисника шляхетного, але неясно визначеного кодексу грабунку та крадіжки. Упродовж своєї тривалої кримінальної кар’єри його неодноразово заарештовували, і кожного разу під час арешту при ньому були книги Юліуса Еволи та Езри Паунда.

Августе Ла Toppe, бос Мондраґоне, вивчав психологію, багато читав Карла Юнґа і був експертом із вчення Зиґмунда Фройда. Якщо поглянути на список книг, замовлених ним у тюрмі, то перед нами постає об’ємиста бібліографія вчених-психоаналітиків, а під час суду Августе Ла Toppe часто цитував Лакана, перемежаючи ці цитати своїми міркуваннями про гештальтівську школу психології. Всі ці знання бос Мондраґоне використав для приходу до влади; вони послужили йому як управлінське та військове знаряддя.

Навіть один з найвідданіших людей Паоло Ді Лауро є цінителем культури: Томмазо Престієрі є продюсером багатьох співаків неомелодійного стилю і знавцем сучасного образотворчого мистецтва. Багато босів є колекціонерами. Вілла Паскуале Ґалассо містила приватний музей, де зберігалося приблизно триста антикварних експонатів; перлиною його колекції був трон бурбонського короля Франциска Першого. А Луїджі Волларо на прізвисько Каліф мав полотно свого улюбленого художника — Боттічеллі.

Поліція спромоглася заарештувати Престієрі саме завдяки його любові до музики. Його схопили в Театро Белліні в Неаполі, куди він, знаходячись на підпільному становищі, пішов послухати концерт. Вислухавши винесений йому вирок, Престієрі заявив: «У мистецтві мені не потрібне звільнення з тюрми, бо у мистецтві я — вільний». Полотна художників та пісні вносять рівновагу й надзвичайну ясність і безтурботність у душу такого нещасливого боса, як Престієрі, котрий втратив двох братів, яких убили холоднокровно і безжально.

Абердін, Мондраґоне

Августо Ла Toppe, бос-психоаналітик, був одним з улюбленців Антоніо Барделліно. Він зайняв місце свого батька ще у молодому віці і став єдиновладним лідером клану К’юові, як його називали в Мондраґоне. Цей клан керував північчю Казерти, півднем Лаціо та Доміціанським узбережжям. Клан, очолюваний Ла Toppe, став на бік ворогів Сандокана Ск’явоне, але їхній менеджерський та бізнесовий досвід та розум — єдині фактори, достатньо потужні, щоби покращити конфліктні стосунки між сім’ями Каморри, — зрештою примирили їх з казалезцями, з якими вони продовжили співпрацю, водночас зберігаючи власну автономію. Августо невипадково отримав своє ім’я. Сім’я Ла Toppe дотримувалася родинної традиції називати первістка іменем якогось із римських імператорів. Але в цьому випадку вони повернули колесо історії назад: замість того, щоб після Августа з’явився Тиберій, Тиберій натомість став батьком Августа.

Вілла Сципіона Африканського біля озера Патрія, битви Ганнібала при Капуї, нездоланна міць самнітів — перших вояків у Європі, що вчинили напад на римські легіони, а потім втекли в гори, — всі ці перекази є легендами в місцевих сім’ях каморристів, які вважають себе нащадками цих далеких предків. Ці історичні фантазії кланів зіштовхнулися з поширеним іміджем Мондраґоне як італійської столиці моццарелли, буйволячого сиру. Колись у дитинстві мій батько натоптував мене моццареллою з Мондраґоне, але неможливо було вирішити, який сир і з якого району був найкращим. Смаки різнилися надто сильно: легка та жирна солодкість Баттапальї, важка солоність Аверси або ж чистота й бездомішковість Мондраґоне. Але майстри Мондраґоне мали в запасі власні козирі. Добра моццарелла завжди залишає присмак, який сільські мешканці називають «подих буйволиці». Я часто прогулювався по причалу Мондраґоне, котрий був моїм улюбленим пунктом призначення до того, як його зруйнували. Такий собі висунутий в море залізобетонний язик з причальними спорудами. Нікому не потрібна, покинута конструкція.

Мондраґоне раптом перевторився на місце для всіх молодих людей з Казерти та району Понтінських боліт, які забажали емігрувати до Великої Британії. Еміграція — мрія і шанс усього