Ю. Несбе - Нетопир

смерті. Тіло Тувумби здригнулося. Весь міст здригнувся. Спочатку Харрі подумав: щось зіткнулося з мостом, але потім зрозумів, що його знову вирішили обдурити і не віддати викуп.

Це був Морський жах.

Він підвів з води свою мертву голову і розкрив пащу. Як у сповільненій зйомці. Харрі був певен, що Жах потягне Тувумбу з собою, та він тільки підштовхнув волаюче тіло далі у воду, щоб винирнути знову.

«Тільки без рук», — подумав Харрі, пригадавши день народження бабусі в Ондалснесі. Це було давним-давно — тоді вони намагалися витягти яблуко з миски з водою без допомоги рук, самими зубами. Мама заходилася сміхом.

Залишалося тридцять метрів. Харрі думав, що встигне, але Морський жах з’явився знову. Так близько, що Харрі побачив, як він, немов у екстазі, закотив очі й переможно вищирився подвійним рядом зубів. Цього разу він схопив ногу і смикнув головою. Тувумба безпорадною лялькою злетів у повітря, і крик швидко урвався. Харрі нарешті добіг до місця.

— Проклята примаро! Віддай! — крикнув він, задихаючись від плачу. Потім підняв пістолет і залишок обойми розрядив у воду, яка відразу забагрянилася. Мов червона газована вода. І Харрі крізь неї бачив світло підземного тунелю, де дорослі й діти, стовпившись, спостерігали розв’язку, справжню природну драму, бенкет, який позмагається з «убивством клоуна» за звання найгучнішої газетної статті року.

22

Татуювання

Вигляд Джина Біноша і його манера розмовляти були саме такими, якими вони й мають бути в людини, котра все життя прожила в ритмі рок-н-ролу і не відступала від мети, доки не доб’ється свого.

— Гадаю, в пеклі знайдеться місце хорошому татуювальнику, — сказав Джин, проколюючи шкіру голкою. — Диявол цінує різноманітність у тортурах, га, приятелю?

Та відвідувач був п’яний і майже засинав, тож не проникся ні міркуваннями Джина про замогильне життя, ні болем від голки.

Спочатку Джин не хотів братися за цього хлопця, коли той прийшов до його майстерні і гугнявим голосом з якимсь співучим акцентом виклав своє прохання.

Спочатку Джин відказав, що не робить татуювання п’яним, і запропонував прийти іншим разом. Та цей тип поклав на стіл 500 доларів, і, оскільки саме татуювання коштувало 150 та й відвідувачів в останні місяці було не надто багато, Джин дістав дамську бритву й чоловічий дезодорант. Від запропонованого віскі, втім, він відмовився. Ось уже двадцять років справою Джина Біноша було татуювання, він пишався своєю роботою й казав, що справжні майстри на роботі не п’ють. Принаймні віскі.

Він виколов замовлену троянду, потім приклав до неї шматок туалетного паперу:

— Перший тиждень уникайте сонячних променів і мийтеся без мила. Добра новина — боліти перестане вже увечері. Погана — ви обов’язково повернетеся, щоб зробити ще одну.

І з усмішкою додав:

— They always do.[114]

— З мене досить і цієї, — відказав відвідувач і, хитаючись, вийшов.

23

Чотири тисячі футів і кінець

Відчинився люк. Вітер оглушливо свистів у вуха. Харрі сів перед люком на коліна.

— Готовий? — крикнули йому на вухо. — За кільце смикай на чотирьох тисячах, потім починай рахувати. Якщо через три секунди парашут не розкриється, значить, щось не так.

Харрі кивнув.

— Я пішов! — гукнув голос.

Він побачив, як вітер вчепився в одяг маленького чоловічка, коли той вибрався під крило. Волосся, що стирчало з-під шолома, метлялося на вітрі. Харрі глипнув на наручний альтиметр. Трохи більше десяти тисяч футів.

— Ще раз спасибі! — крикнув він пілотові.

Той обернувся:

— Завжди до ваших послуг, колего. Значно приємніше, ніж фотографувати поля марихуани!

Харрі висунув з літака праву руку. Пригадав, як у дитинстві, проїжджаючи влітку по Гюдбрандсдалю до Ондалснеса, висовував руку з машини, щоб «політати». І як вітер інколи підхоплював його долоньку.

Швидкість вітру за бортом була надзвичайна. Харрі насилу висунув назовні ногу, про себе приказуючи, як навчив Джозеф: «Права нога, ліва рука, права рука, ліва нога». Він встав на підніжку поряд з Джозефом. Обривки хмар летіли на них, пролітали повз і за секунду були вже далеко. Внизу розгорнулося строкате покривало із зелених, жовтих і брунатних клаптиків різних відтінків.

— Перевірка! — крикнув Джозеф на вухо.

— Готовий! — крикнув Харрі у відповідь і побачив, як пілот підняв догори великий палець. — Ходімо! — Він знову подивився на Джозефа.

Той білозубо посміхався з-під шолома й окулярів. Харрі змістив центр тяжіння і підняв праву руку.

— Горизонт! Угору! Вниз! Пішов!

Він був у повітрі. Літак і далі летів уперед, і Харрі здалося, що їх із Джозефом здуло. Краєчком ока він побачив, як літак повернувся, і раптом зрозумів, що це він сам обернувся. Поглянув на горизонт, де планета завертала, а небо поступово синіло, доки не переходило у блакитний Тихий океан, яким приплив колись капітан Кук.

Джозеф штовхнув його, і Харрі постарався прийняти правильне положення. Перевірив альтиметр. 9000 футів. Боже, у них море часу! Він почав перекидатися в повітрі, махаючи руками. Він був Суперменом, трясця його мамі!

На сході перед ним були Блакитні гори, що дістали свою назву через евкаліпти, чиї голубуваті випари помітні здалека. Так сказав Джозеф. А ще він сказав: за цими горами те, що його предки-кочівники називали домом. Безкраї сухі рівнини, з яких в основному й складається цей континент. Немилосердне горно, у якому, здавалося б, зовсім неможливо вижити, — а предки Джозефа виживали тисячоліттями, доки не прийшли білі.

Харрі подивився на землю. Такий мирний і закинутий краєвид, така тиха й мила планета. На альтиметрі — 7000 футів. Джозеф відпустив його, як і домовлялися. Серйозне порушення з боку інструктора, а хіба те, що вони взагалі самовільно прилетіли сюди, не. так само очевидне порушення. Харрі побачив, як Джозеф, який летів зліва, притиснув руки до боків і навдивовижу швидко понісся вниз.

Харрі залишився сам. Як завжди в таких випадках. Так багато що встигаєш помітити у вільному польоті, за шість тисяч футів над землею.

Кристина зробила свій вибір у готельному номері одного непогідного ранку, в понеділок. Може, вона прокинулася, змучена цим новим днем ще до його початку. Харрі не знав, що вона тоді думала. Душа людини — темний, непроглядний ліс, і стежку в ньому вибираєш сам.

5000 футів.

Може, вона обрала правильну? Порожня склянка і порожня упаковка від пігулок. Отже, принаймні вона не сумнівалася. Колись усе це мусило скінчитися. Колись мусить. Звісно, потреба покинути цей світ якимсь певним чином — це гординя, слабкість, доступна не кожному.

4500 футів.

Слабкість інших — жити. Просто й щасливо. Авжеж, звісно, не так то просто й щасливо, напевно, — але все це зараз