Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

Згадалось, як в дитинстві міг поглядом підкорити собі найлютіших собак у селі. А чи не спробувати звести відданого Бондія? Просто так, для потіхи…

— А коли я загадаю собаці пошукати гриби для себе, — весело запропонував Михайло. — Як гадаєте, послухає, побіжить?

На обличчі чоловіка майнула поблажлива посмішка.

— Даруйте, молодий чоловіче, я вас не зовсім зрозумів… Мій Бондіко — послухатися вас? Вибачайте, але це щось фантасмагоричне…

— Але ви не заперечуєте?

— Будь ласка, — чоловік милостиво зробив жест і відійшов на кілька кроків.

Собака нерозуміючо глянув на господаря й повзком підсунувся знову до його ніг. Михайло схилився навпочіпки перед Бондієм й пильно подивився йому у вічі. Собака спершу злякано забігав очима то на господаря, то на Голуба, потім вкляк під Михайловим поглядом.

«Бонді, дивись на мене, у вічі, вічі дивись. Так, правильно, молодець, Бонді… Ти впізнаєш мене, Бонді?.. Я твій хазяїн… Ти впізнав мене, правда?..»

У насторожених очах собаки спалахнули зелені вогники, зіниці почали розширюватись, голова поволі лягла на лапи.

«Ти, Бонді, голодний, голодний… Тобі їсти хочеться… Ось я тобі дам зараз шматочок ковбаси. Вона так смачно пахне…»

Собака заскімлив, висолопив рожевий язик й облизався.

Михайло, не зводячи пильного погляду із Бондія, витягнув з кишені бутерброд, а з-поміж скибок хліба дольку ковбаси.

— Ви що, ви що, молодий чоловіче, Бонді ніколи з чужих рук не прийме їжі! — підняв застережливо руки колишній цирковий артист.

У його голосі почулась тривога, непевність…

— Ви намарне стараєтеся. Бонді не візьме з ваших рук…

Чоловік поклав поруч себе сумку, тростинку, зняв капелюх й схвильовано витер залисину…

— Признаюся, не було такого випадку, аби Бонді з рук стороннього прийняв подачку… Аби там що, але собака визнає тільки мене…

«Ти голодний, Бонді, голодний. А ковбаса пахне так смачно, смачно… Ось слюнки в тебе вже потекли…»

Михайло незмигним поглядом пропікав собаку. Бонді знову заскімлив, облизався, потім потягнувся на животі до Голуба, повагавшись, схопив шматок ковбаси, вмить проковтнув й нетерпляче затеребив передніми лапами.

— О боже, що я бачу! — скрикнув перелякано чоловік й різко дався вперед. — Бонді, дитино моя люба, що з тобою скоїлося?!

— Хвилиночку, — підняв палець Михайло. — Хвилиночку потерпіть.

— Це щось неймовірно, та-а-кого не… не може бути, — промимрив розгублено хазяїн собаки.

«А зараз, Бонді, ти побіжиш шукати гриби… Недалеко помчишся. Знайдеш для мене гриб. І тільки для мене… А я тобі знову вділю ковбаси. Правда, смачна ковбаса? Ось слюнки потекли від смачного запаху…»

Собака задоволено завертів головою, зірвався з місця й, поспішливо обнюхуючи поляну, поплив по траві.

Хазяїн, тулячи до грудей капелюх, з розкритим ротом і очима, повними жаху, спостерігав за собакою.

Бонді підбіг до розлогого березового куща, пірнув під нього й подав голос. Першим зреагував хазяїн — величезними стрибками підбіг до куща і нагнувся. Але тут… собака попереджуюче загарчав…

Хазяїн відсахнувся й благаюче подивився на Голуба.

Михайло розгорнув березняк. Склавши догідливо лапки, Бонді стеріг чималий підосичник. Тільки схилився за грибом, собака покірно відсунувся й радісно гавкнув. Голуб тут же вийняв обіцяну дольку ковбаси й кинув… Собака підхопив її на льоту, мигцем ковтнув й вдячно гавкнув, навіть не глянувши на хазяїна. Той, схопившись лівою рукою за спітніле чоло, а правою тримаючи біля грудей капелюх, очманіло роздивлявся навкруги, а потім, повільно, заточуючись, наче сліпець, підійшов до сумки, безсило опустився на землю.

— Бонді, невже ти мене зрадив? — зітхнув глибоко, і голос його надірвався від болю.

Собака, почувши хазяїна, стріпонувся, очунявши, миттю підбіг до чоловіка й винувато опустив перед ним голову.

— Бонді, іди, геть іди, аби мої очі тебе не бачили, — шепотів хазяїн. Неслухняними пальцями зняв окуляри, краєчком сорочки протер скельця і спробував натягнути знову. В цю хвилину він був таким безпорадним, до щему одиноким і немічним. І Михайло збагнув, що накоїв непоправне, безжалісно розтоптав ілюзії цієї, з усього видно, побитої життям людини. Але ж як зараз допомогти, як врятувати становище, повернути чоловікові бодай крихітку його примарного щастя.

— Це був, по-вашому, цирковому, невеличкий фокус, — посміхнувся ніяково Голуб, пробуючи перевести все до недоладного жарту.

— Моє серце розбите, — трагічним голосом сказав колишній артист. — Я зраджений. Мій Бонді, якого я вирвав з рук малих бешкетників, коли хотіли нещасного втопити, мій Бонді, якого стільки років леліяв, наостанок мене зрадив…

Від душевного болю шия його почервоніла, набрякла, а жовто-ядучий метелик на комірі ніби побляк і, наче в пастці, опустив зів’ялі крила. Собака покірно стояв за кілька кроків перед хазяїном і вибачливо скавулів.

— Ти невдячний, Бонді. Ти забув людську доброту, мою ласку до тебе. За шмат ковбаси погнався чужому за грибом, — з гіркотою вичитував чоловік і ніяк не міг отямитися.

— Господи, віддам я гриб, зовсім й не потрібен він мені! — Михайло радо простягнув підосичник.

— Ні; молодий чоловіче, — сумно похитав головою колишній цирковий артист, — коли бажаєте, радо віддав би усі свої гриби. Тут справа далеко глибша… Вам не зрозуміти моєї одинокої душі і розбитого серця…

— Ну пожартував я, — почав нервово виправдовуватись Михайло. — Згадав, як у дитинстві гіпнотизував різних тварин… Ось і напоумило мене й зараз. Вирішив спробувати. Ви ж, як цирковий артист, повинні це зрозуміти. Нічого страшного не сталося… Я думаю, це аж ніяк не завадить вам з собакою залишитись і надалі вірними приятелями.

— У нас, циркачів, молодий чоловіче, побутує така приказка: «Ніколи не вір тому коневі, який спіткнувся під тобою», — сказав глухо чоловік, піднявшись знесилено із землі. — А мій Бонді… мій колись такий вірний Бонді… Ех, нічого ви не зрозумієте.

— Ну вибачте, я вас дуже прошу, вибачте…

— Та про що говорити, — безнадійно махнув рукою чоловік, зібрав пожитки й охлялою ходою поплівся униз. За ним, жалібно скімлячи, поволікся собака.

Під обіднє сонце кошарка Голуба вже аж сміється, викладена підберезовиками, червоноголовцями, ліщаниками, моховичками — це все, звичайно, на споді, а зверху, на почесному місці, чинно пишаються мудроголові біляки. Гріючись тихенькою радістю, Михайло у рожевій уяві бачить себе уже на вулицях міста, чує захоплені вигуки зустрічних, ловить їх заздрісні погляди — і солодко, щемно стає на душі. Йдучи ледь помітною стежкою краєчком стрімкого звору, Голуб мимоволі глянув униз, і серце ледь не скрикнуло: під ногами двох сплетених у братських обіймах буків зухвало дивиться уверх самовпевнений білячище.

«Ах ти, нахаба, золотенький, гордуєш нами, а ми тебе зараз під корінь, під корінець, золотенький, і в корзинку, ти у нас будеш за царя», — мурличе про себе Голуб, і спускається вниз.

І тут ляснула під ногами мокра гілка, Михайло посковзнувся і