Ернст Юнгер - В сталевих грозах

силами безпощадно знищувати ворога. Війна є найжорстокішим ремеслом, його майстри сміють відкривати своє серце людяності лише тою мірою, якою це не шкодить справі. Те, що вчинки, яких вимагала дана мить, були далеко нешляхетними, не має до цього ніякого стосунку.[59]

Щоправда, і в цих умовах Юнґер не втратив уявлення про лицарську поведінку. Коли бездонна грязюка виганяє противників з обох боків фронтової лінії на розташовану вище ділянку, він розмовляє з англійським офіцером без злоби й ненависті у той спосіб, який «виражав спортсменську повагу», оскільки, як він висновує, «на війні моїм ідеалом завжди було розглядати супротивника, звільнившись від будь-якого почуття ненависті, тільки в боротьбі як такій і оцінювати його як чоловіка відповідно до його мужності»[60]. Однак ця лицарськість вже давно стала анахронічною, позаяк «на місце окремої особистості прийшла маса, а на місце перемоги прийшло знищення»[61]. У всякому разі, Дон Кіхот іспанця Міґеля де Сервантеса є однією з книг, яку він високо цінував.

Інший епізод описує, як Юнґер одного разу, поза розташуванням своєї військової частини, зустрічається з англійцем, себто ворогом, який відразу повинен бути знищений. Йдеться про те, хто із них обох виявиться прудкішим. Більший воєнний досвід Юнґера надає йому очевидну перевагу:

Я приставив цівку до скроні спаралізованого від страху чоловіка, другою рукою схопив і притягнув його за мундир, на якому висіли ордени та відзнаки. З жалібним стогоном він запустив руку в кишеню і витягнув замість зброї світлину, яку підніс мені під очі. Це був його портрет в колі великої родини, на літній терасі. То було як заклинання з якогось минулого, неймовірно далекого життя. Пізніше я вважав великим щастям, що тоді відпустив його й кинувся далі.[62]

Ці рідкісні острівці людяності затінюються, однак, іншими, набагато жорстокішими сценами. Йдеться вже не про «галантний» лицарський двобій, а про технізовану війну з величезними матеріальними битвами, яка руйнує і розмелює все живе. Тут оголюється реальна символіка юнґерівського заголовку — це насправді нещадні Сталеві грози, коли метафоричний сенс цього словосполучення абсолютно матеріалізується.

Новий тип війни спричинює також набагато більше число загиблих. Смерть втрачає свій індивідуальний характер і перетворюється на масове убивство з тисячами й тисячами жертв, які відтак десь квапливо зариваються в землю або й цілими тижнями лежать на полі битви непохованими. Оскільки такі гекатомби раціонально вже не можуть бути осягнені, то вони відкривають шлях найбільш диким анімалістичним інстинктам: ті, кого пощадила сила вогневого штурму, поступово впадають у стан сп'яніння від убивства, яке вони більше не можуть приборкати в собі. Убивство стає для них внутрішньою необхідністю, як це випливає з міркувань більш ранньої версії твору Юнґера:

Воїн, якому під час атаки очі застилає кривавий серпанок, не може змінити своїх почуттів. Він не прагне брати когось у полон, він прагне вбивати. Він утратив з виду всяку мету й перебуває у владі могутніх первісних інстинктів. Лише тоді, коли проллється кров, з його мозку спадає пелена; він мовби прокидається з важкого сну. Тільки тоді він знову стає сучасним солдатом, спроможним виконувати нове тактичне завдання.[63]

Книга Ернста Юнґера В сталевих грозах показує, таким чином, шлях становлення молодого чоловіка у горнилі Першої світової війни, який з недосвідченого гімназиста виростає в ідеального «героя», що «брав на себе всі труднощі війни, не запитуючи про її мету і ціль»[64]. У певному сенсі його шлях можна розглядати як модель «виховного роману». Воєнний щоденник перетворюється після численних переробок на літературний твір, протагоніст якого в заданих просторових і часових рамках зазнає переконливого розвитку, здебільшого за неймовірно несприятливих, життєво небезпечних обставин, які супроводжуються картинами жахів і страхіть:

Мовби якась химера, тут ще зринає ідея роману виховання в її пізньоромантичній версії, — зауважує з цього приводу Мартін Майєр. — Проте Юнґер вже не може знайти розв'язки, яка б згармонізувала суперечність між дійсністю та замешкуваною в ній особистістю. «Життєвий світ», у якому існує піхотинець, зберігає свої загрози й пропонує нам тільки короткі втечі в розслаблення. В усьому іншому він змушує до пристосування. Останнє виражається в тому, як солдат поступово проявляє свою сутність; як «воїн», як «борець», для якого історичні горизонти стають усе віддаленішими. Останнім пристосуванням є втеча в естетичну сферу як естетику-або точніше — естетизацію жаху.[65]

Відзначений багатьма дослідниками естетизм Юнґера, «який в'ється плющем довкола варварських картин»[66], його здатність стилізувати жахливе, знаходять своє вираження не тільки в його першій книзі. Одне місце унаочнює цю тезу цілком переконливо, фокусуючи наслідок газової атаки у майже апокаліптичній картині:

Велика частина рослин зів'яла, навколо все було всіяне мертвими слимаками й кротами, а в коней зв'язкових вершників, що стояли в Монші, з морд та очей текла мутна рідина. Розсіяні скрізь патрони й осколки снарядів укрилися шляхетною зеленою патиною.[67]

Це вельми пластична сцена надзвичайної виразності, яку можна було б зустріти у сюрреалістичному маренні чи у фільмі Луїса Бунюеля. Вона немовби фіксується зовсім байдужою камерою, і при цьому «суб'єкт є радше спостерігачем процесів, які відбуваються у начебто геть безлюдному просторі й оцінюються винятково з естетичного погляду»[68]. Не в останню чергу цей естетизм спричинений його «завжди точною, але при цьому так само й холодною, позбавленою чуттєвості мовою»[69]. У певному сенсі його стиль схожий з мистецтвом гравюри сухою голкою — таким же чітким, точним і тверезим.

Тема Першої світової війни багато років не відпускала Юнґера, вона знову й знову поверталася до нього. У 1922 р. з'явився його есей Боротьба як внутрішнє переживання (Der Kampf als inneres Erlebnis) — «трактат, який віталістично намагався виснувати, але разом з тим і обґрунтувати душевний стан воїна в боротьбі»[70]. У 1925 р. він публікує репортаж Лісочок 125. Хроніка окопних боїв 1918 (Das Wäldchen 125. Eine Chronik aus den Grabenkämpfen) та Вогонь і кров (Feuer und Blut) — «невеличкий фрагмент» з описом битви біля Ам'єна в 1918 р. Тут він зображує «реальність сучасної матеріальної битви аж до відчуттів і напівсвідомих дій солдата й героїзує війну як один зі станів, які підносять людську цінність прийдешнього світу, що визначається Війною і воїном (Krieg und Krieger)»[71] (заголовок упорядкованої Юнґером збірки багатьох авторів, 1930). Обидва твори інтенсифікують і поглиблюють описи воєнних подій за допомогою т. зв. «мікроскопічного» бачення, до якого Юнґер частково вдавався вже у Сталевих грозах. Цією воєнною