Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

— Дядечку! — мов комариний спів, лунав звідкись голос.

І тут же ніби вибухав у павутинні катакомб:

— Я зараз!

І знову, як крізь вату:

— Зараз.

Що це було? Галюцинації? Так швидко? А зрештою, чого й чекати від цього шматка землі, споконвіку отруєного ненавистю, віроломством, підлістю, смертним жахом і самою смертю?

Остання свічка вже наполовину згоріла. Поблякла плямка світла в отворі. Байдуже. Тепер уже скоро. Сірий, чорний камінь довкола, камінь зради і вбивства вип'є нас.

Мені здалося, що ми тут не одні, що чийсь невідомий погляд зупинений на нас. Я підвів голову, стараючись не поворухнутися, не потривожити дівочої голови на своїх колінах.

… З бокового отвору дивилося на мене людське обличчя. Дивилося з уважною і, може, мені здалося, недоброю пильністю. Блищали очі, великі-великі у темних проваллях очниць. Колір шкіри від світла свічки там, за стіною, був пергаментно-жовтий, мертвий. І на тонких, завжди таких приємно-в'їдливих, лисячих губах була холодна, злорадно-глумлива усмішка. Ксьондз Леонард.

Дивився і тільки що не злорадно, але зате зловісно, як ворон потопу[62], коли цей потоп почав спадати, відкриваючи Ноєвим очам і його, вороновим, трупи допотопних людей і звірів.

Гукнути його? Я не наважувався. Гірше за все була б ця остання моя помилка: побачити, як усміхнеться, і відійде, і зникне остання пляма світла, остання надія на щось. А воно й справді усміхнулося, це обличчя, повернулося, зникло. Померкло світло. І несподівано схопилася Сташка.

— Тут був хтось? — спитала диким, ніби з безтямного сну, голосом. — Був тут хтось чи ні?

— Ні, — сказав я неживим голосом. — Нікого тут не було. Сиди тихо. Дрімай далі. Вологістю тягне від каміння… Ні, я не чекав аж такого. Мій калейдоскоп розсипався. До нього потрапило зайве скельце… Не зайве було б поцікавитися, звідки воно взялося і яким чином зіпсувало візерунок?

— Ти що? Заговорюєшся? Незрозуміле говориш, — у цьому голосі тепер тремтіли нервовість і напруженість.

— Тихо. Тихо ти.

І тут я почув спершу легке дряпання, ніби миші десь скребли, потім — скрегіт. Далі той скрегіт подужчав, переходячи часом у різкий виск. З невимовним здивуванням, бо про таке досі я чув тільки в казках, а бачив тільки в кіно, я не спускав очей з вертикальної лінії в стіні. Вона розширялася під рівний скрегіт чогось і цей виск, а я витріщав очі на те, як вона стала щілиною, яка все ширшала й ширшала, перетворилась у спершу вузький, на кота, а потім широкий, хоча б і на людину, темний коридор.

Від'їжджав вузький прямокутний шмат стіни. Відкривалися очам, ніби на чверть кола на підлозі проведені, напівкруглі жолоби. Видно, такий самий жолоб був і в стіні, і вона відходила, відкочувалася на кам'яних кулях (такий механізм я колись бачив у потаємному ході в одному із стародавніх хрестоноських замків. Як люблять тепер казати, взаємозапозичення. А взагалі, чи не схоже в чомусь працюють наші підшипники?). А взагалі, чи не верзу я казна-що? Так плутається все в голові після цих кількох годин під землею.

Я обережно взяв Сташку під пахви і встав. До наших ніг котилися вже з темної щілини дві невеличкі постаті: Стасик Мультан і Василько Шубайло:

— Дядечку Антосю! Ви тут? Тіточко! І ви тут?

У мене перехопило горло, в ньому стояв якийсь важкий давкий клубок. Можливо, я закричав би. Але стримався. Бо за ними виступила з темряви постать ксьондза. Чорна тінь і дві пергаментні плями. Рука із свічкою, вся обліплена маленькими сталактитами воску. І обличчя, на якому завмерла все та сама допитливо-байдужа усмішка, яка ніби глузувала і випробовувала.

— Ви живі? — ворухнулися губи.

І в мене ніби ще більше зросла підозра.

— Слава панові богу, — сказав він. — Ходімо.

Ми вийшли «коридором» у невеличку камеру. Ксьондз штовхнув стіну, і вона з попереднім скреготом і виском покотилася на своє місце. Ми повернули за ріг і опинилися в довгому і низькому коридорі-катакомбі.

— Тут недалеко, — сказав Жихович, — і слава богу, що тут є хід.

— Славу богу, що вони не знали про нього і друге підземелля.

— Про нього не знав і я, — сказав ксьондз. І додав, помовчавши: — Спасибі ось їм. Вони так кричали про підземелля, що я пішов з ними, нехай тільки відчепляться. Всі інші стривожилися і пішли на пошуки якогось невідомого «городища» і «курганного могильника» годину тому… Соромно, йдучи на зустріч з можливою небезпекою, скеровувати людей на неправильний слід. З невеликого обману часом народжується непоправиме. Як із лжевчення — смерть духу, а із свідомої облудної фальші — смерть.

Він сам міг би мати подобу уособлення фальші, якби не гіркий сарказм у тоні його слів.

— Досить уже смертей для цього нещасного кутка землі. Просто Бермудський трикутник якийсь. Кладно — Ольшани — Темний Бір. Гинуть надії, без сліду зникають люди, їхні мрії й надії.

— І хто винен у цьому? — я все ще не міг позбутися підозри.

— Не знаю. Певно, предки. І нащадки, недавні й сучасні. І я винен. В тому, що живу, коли всі друзі… і подруги давно загинули.

Він дибав ходом, як живий привид. Справді так.

— Це було б жахливо, аби загинули ще й ви. На порозі якогось відкриття, — він пронизливо скоса глянув на мене, — або на порозі поразки, яка тільки й визначає, мужня людина чи так собі.

Мені стало трохи соромно. Бо коли міркувати по його минулому, то він був вище підозр.

— Слухайте, — сказав я, може, занадто різко, бо не Міг забути тієї усмішки в отворі, — чи можлива така річ, стопроцентний християнин перших років християнства? У наші дні, з нашим минулим? Не обманюй навіть у дрібницях, не прелюбодійствуй навіть оком. Ні. Ви, здається, такий або хочете бути таким. Розтлумачте мені, як це?

— Та ну вас.

— А я не вірю. Не вірю, бо у більшості людей подвійне дно.

— Не вірте йому, — тихо сказала Сташка, — просто у нього був стрес, і він ніяк не може очуматися.

— Подвійне дно. Можливо, й тих замурували, як у моїм сні. Моєму калейдоскопові бракує тільки одного скельця.

— Якого?

— Що означали ті слова з кошмару: «два сторожі непідспівані і один нехрещений»? Хто такі ті троє?

— Слухайте, — сказав ксьондз, — у вас справді добре-таки лізе вгору нервова неурівноваженість.

Ми вийшли на світло. Зеленіла трава. Низьке вже сонце клало помаранчеві відтінки на листя. За брамою, на сільській вулиці, долітав з хмари пилу спокійний і мирний хорал вечірньої череди: мукання корів, жалісливо-гнусаві голоси овечок.

Я взяв