Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Детективи » Лис та інші детективні історії. 📚 - Українською

Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

313
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Лис та інші детективні історії." автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: Детективи / Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 79 80 81 ... 85
Перейти на сторінку:
ударів не буває. Чому бібліотекар не захищався? Чому не втікав? Дав себе ударити каменем зі свого столу… І що це за вбивця, котрий прийшов убивати чоловіка на робочому місці, його ж попільницею?!»

— Хто перший застав його тут? — запитав уголос.

— Прибиральниця, — відповіли ті двоє хором.

— Де вона?

Бучин запитально глянув на Дорофея, той — на годинник.

— Як де? Дома, корову доїть, — пояснив як щось само собою зрозуміле.

Майор торкнув Бучина за рукав.

— Збігайте по неї. А дорогою назад порозпитуйте сусідів, хто що бачив о тій порі. До речі, шли це сталося?

— За моїми підрахунками, близько тринадцятої.

— Так, десь три години тому, — підтвердив завклубом.

Дільничний пішов.

Майор став розглядати речі на столі. Перев'язаний пак нових книг, декілька зашмуляних учнівських зошитів, ще один повний ящичок, лупа з надщербленою лінзою, кулькова ручка — вона лежала на стосику формулярів. Правик розгорнув верхній, пробіг очима останній запис: «Еліза Ожешко», «Над Німаном». Відтак ручкою бібліотекаря черкнув на чистому аркуші. Взяв лупу і почергово роздивився цей штрих і запис у формулярі — паста та сама. Свіжа. В інших формулярах, що лежали під ручкою, останній рядок теж написаний сьогодні, їх було сім. Ці семеро читачів, отже, нині були тут. Хтось із них? Але міг бути й восьмий, а формуляр прихопити з собою. Чому ж залишив попільницю? І чи витер після себе «пальчики»?

Глянув на камінь через лупу. Дорофей некліпно спостерігав за діями слідчого. Той перехопив його погляд, знітився, уявивши картинність своєї пози. Спересердя кинув лупу на книгу, різко запитав:

— Ну, то кому заважав ваш бібліотекар?

Завклубом стенув плечима.

— Не знаю, особисто мені не заважав.

— Спасибі за щирість. І все-таки мені цікаво: за що можна вбити бібліотекаря?

— Звідки мені знати? На це є ви, — буркнув той.

Правик сів на підвіконня.

— Ви людина культури, повинні мене зрозуміти. Наше ремесло дуже схоже на їх, — кивнув на полиці з книгами. — Письменників. З тою різницею, що наша робота брудніша й ще менш удячна, ніж їхня. Письменники намагаються відповісти на запитання: що, де, коли? Нам же не відоме основне: хто? Ми ловимо чорного кота в темній кімнаті. Морок — це невідомість, чому кіт нашкодив. Запитання «чому?» нелегке навіть для письменника, інженера людських душ. А його повинен ставити собі щодня опер, тобто я. Інакше моя місія залишатиметься різновидом сізіфової праці. Отже, чому міг статися замах на вашого бібліотекаря?

Очі Дорофея почервоніли ще більше. Він щось натужно ковтнув і сам запитав:

— А чому рік тому в сусідньому селі згвалтували сімдесятирічну жінку? Чому кожна дискотека завершується бійкою? Чому недавно задушили шестирічного хлопчика біля ресторану в місті? Чому немовлят викидають на смітник? Чому? Та що там балакати, — злобно махнув він рукою. — Люди Бога колись боялися, нині не бояться вже й міліції. Дійшло до того, що тюрмою похваляються.

«А цей Дорофей не такий уже й простачок», — подумав майор.

— Гаразд, про це поговоримо потім. Я б хотів дещо про вашого бібліотекаря дізнатися. Намалюйте його, так би мовити, соціально-психологічний портрет.

— Андрій Цвак уродженець нашого села. Мій ровесник, тобто сорок шість років. У бібліотеці працює ледве не з пелюшок, свого дядька заступив. Розлучений, поставив собі недавно дім на сестриному городі, завзято ґаздує. Він це вміє, енергійний чоловік. Був… Знаєте, хто на що вдався. Одні гроші люблять, інших гроші люблять.

— Заздрите?

— Ні, краще своє горе, ніж чужий гаразд.

— Маєте рацію. А ще кажуть: бідний не той, у кого мало, а той, кому мало. Ану гляньте на ці формуляри. Хто є хто?

Дорофей дістав окуляри.

— Пенсіонер, ветеран війни, — кинув формуляр на стіл. — Вчителька, теж на пенсії вже. Учень. Ще одна учениця. Інші троє теж. Хто в цей час читає книги? — старі та діти. Люди в роботі, косовиця наспіла.

— Чи припускаєте ви, що хтось із них міг?..

— З оцих — ніхто, — аж надто поспішно запевнив Дорофей.

Правик удав, що така відповідь не здивувала його.

Барабанив пальцями по верхньому формуляру.

— А ветеран… Як його? Володимир Олексійович Орел… Чому ж він не міг? Теоретично.

— Та хоча б тому, що він цю попільницю обіруч і не підніме. Правиця в нього паралізована.

Увійшов Бучин, за ним — вайлувата літня жінка в гумових чунях на босу ногу. Запахло солодкаво-нудотним духом хліва. Жінка кольнула Правика гострим поглядом і без запитань почала:

— Прийшла я до бібліотеки по одинадцятій. Якраз троє дітей вибирали книжки. Цвак з ними фіглював. Діти пішли, зайшла Марта Михайлівна, вона мою доньку рахункам вчила в школі. Показкували ми з нею про болячки свої. Цвак хвалився, що якісь ліки їй дістане. Я домила підлогу і вийшла разом з Мартою Михайлівною. На вулиці ще поговорили хвилинку, а пак я пішла прибирати клуб. Десь коло полудня замкнула його, бо завклубом іще не вернувся з города. Надворі згадала: треба набрати Цвакові свіжої води і сказати, що завтра прийду пізніше, бо веземо бика здавати. Дивлюся — двері відчинені. Не схоже це на нього, страшно мух боїться. Ступила на поріг і залящала не своїм голосом. Коло столу Цвак лежить. Тихо гойкнула на нього — не ворушиться. Тоді я бігом у сільраду.

— До попільниці ви не торкалися? — запитав Правик.

— Ні, Бог не дасть збрехати.

— Хто ще заходив до бібліотеки після вчительки?

— Товаришу майор, — втрутився Бучин. — Я розмовляв із сусідом навпроти. Він ногу вивихнув, посижкує у холодочку біля воріт. Зранку в бібліотеку забіг гурт дітей, потім вчителька-пенсіонерка Марта Михайлівна. Після неї Володимир Олексійович Орел, наш ветеран. Більше ніхто не заходив. Хіба що ось прибиральниця.

— Старші ниньки не в моді. Тому й забирає їх смерть до часу, — ледь чутно промимрила стара.

Бучин глянув на неї, тоді на Правика.

— Можна ще розпитати самого Володимира Олексійовича. Він підсів до сусіда з хворою ногою, і вони майже півгодини розмовляли, поки зять не підібрав його машиною. В останню хвилину бібліотекар виніс бриля, якого забув Орел. Віддав і повернувся назад.

— Бог не палицею карає, а смертю, — знову шепнула сама до себе жінка.

«Виходить, ветеран поза підозрою, — підсумував подумки Правик. — Відбитки пальців доведеться брати лише в прибиральниці і Дорофея. Тут усе просто. А ти вже ладен був побудувати химерний ребус у стилі „Агати Крісті“».

— Налийте мені, будь ласка, води, — обернувся до прибиральниці.

— Я вам свіжої принесу, — стрепенулася, виказуючи готовність прислужитися. Схопила графин і зачеберяла до дверей.

«Цей графин треба забрати з собою на експертизу. А про бібліотекаря вона не надто шанобливо говорить. Втім, як і

1 ... 79 80 81 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лис та інші детективні історії.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лис та інші детективні історії."