Андрій Юрійович Хорошевський - Проект «Україна». Галерея національних героїв

Автори, завершуючи роман, довго не могли прийти до єдиної думки, як вчинити з головним героєм – «убити» Остапа або залишити в живих. Суперечка була вирішена долею. З цукорниці вийняли папірець, на якому був зображений череп і дві курячі кісточки. Але незабаром Ільф і Петров зрозуміли, що зробили помилку – образ Бендера здався їм незавершеним і таким, що вимагає подальшого розкриття. Тому письменники знову повернулися до свого героя – в 1931 році вийшло в світ «Золоте теля», в якому і продовжилися пригоди Остапа Бендера. Обидва романи мали приголомшливий успіх і відразу прославили авторів, які, втім, не зупинилися на досягнутому.

У 1935 році Ільф і Петров здійснили подорож до Америки. Нариси про поїздку лягли в основу книги «Одноповерхова Америка», в якій автори розповіли про життя середнього американця, а також ближче познайомили радянського читача з побутом невеликих американських містечок і селищ.

Без сумніву, цей творчий дует міг би дати ще немало прекрасних творів, але доля розпорядилася інакше – 13 квітня 1937 року Ільф помер від туберкульозу.

Залишившись один, Петров продовжив писати і прагнув працювати за двох: створював кіносценарії, статті, нариси, вів значну редакторську і організаторську роботу в «Литературной газете» і в журналі «Огонек», збирав матеріали для книги «Мій друг Ільф». Проте багато планів письменника не здійснилися. Він пережив свого друга всього лише на п’ять років – в 1942 році літак, в якому Євген Петров повертався з обложеного Севастополя, був збитий.

Некрасов Віктор Платонович

(1911—1987)

Письменник, автор повісті «В окопах Сталінграда» – одного з найвидатніших творів про Велику Вітчизняну війну

Прості читачі оцінили повість Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда», але діячі Спілки письменників уже готували прочухан вискочню, який надумав «неправильно» писати про війну. І раптом «В окопах Сталінграда» прочитав Сталін, і все обернулося на 180 градусів. Вождеві повість дуже сподобалася, і він особисто дав розпорядження дати авторові Сталінську премію. Здавалося б, доля благоволить тобі, пиши собі й пиши «як потрібно», а там будуть слава, гроші, чергові премії і нагороди. Але для Некрасова головними були інші критерії: правда і совість. І вони не дозволяли йому «підстроюватися під генеральну лінію» і плисти за течією…

Віктор Некрасов народився 4 (17) червня 1911 року в Києві, в родині лікаря. Після закінчення середньої школи він вступив на архітектурний факультет Київського будівельного інституту, одночасно вчився в театральній студії при Театрі російської драми. Згодом Віктор працював актором і театральним художником у театрах Києва, Владивостока, Кірова і Ростова-на-Дону.

Коли почалася війна, Віктор Платонович міг уникнути призову, проте він добровільно відмовився від броні і пішов на фронт. На початку 1945 року, після поранення в Польщі, капітан Некрасов був демобілізований.

Саперний інженер і командир батальйону Некрасов, що пройшов через пекло Сталінградської битви й інших битв, знав не з чуток, що таке війна, і що вона «робиться», перш за все, в брудних окопах, а не на картах у кабінетах високих начальників. Саме тому, коли в 8—10 числах журналу «Знамя» з’явилася правдива, наскільки це взагалі було можливо у той час, його повість «В окопах Сталінграда», то вона зробила Некрасова знаменитим, але при цьому викликала роздратування офіційної критики. Як ми вже знаємо, книгу високо оцінив Сталін, після чого вона була перевидана тиражем в декілька мільйонів екземплярів і перекладена 36 мовами. У 1956 році за її мотивами і за сценарієм самого Некрасова був знятий фільм «Солдати», за сценаріями Віктора Платоновича були також поставлені стрічки «Місто запалює вогні» і «Невідомому солдатові».

Поки у письменника була «охоронна грамота» у вигляді Сталінської премії, його не чіпали. Але з часом лінія партії і погляди Некрасова стали все більше і більше розходитися. У 1959 році він опублікував у «Литературной газете» ряд статей про необхідність увічнити пам’ять радянських людей, розстріляних фашистами в Бабиному Яру. І хоча пам’ятник дійсно поставили, Некрасова звинуватили в «організації сіоністських зборищ». Після подорожі в 1960-ті роки до Італії, США і Франції Віктор Платонович опублікував збірку дорожніх нарисів. Посипалися нові звинувачення – цього разу в «ідолопоклонстві перед Заходом». Подейкують, Некрасовим був незадоволений сам Хрущов. Микиту Сергійовича незабаром змістили, що, проте, абсолютно не змінило відношення письменника до Радянської влади. Він продовжував відкрито висловлювати свої ліберальні погляди, наприклад, підписав лист на захист В’ячеслава Чорновола.

Розв’язка наступила в 1973 році. Віктор Некрасов був виключений із КПРС, в його квартирі був зроблений обшук з вилученням всіх друкарських і фотоматеріалів. У вересні 1974 року письменник отримав дозвіл виїхати за кордон. Віктор Платонович поселився в Парижі, писав для газет і журналів, виступав на радіо, продовжував творчу роботу: роман «Сталінград», «Як я став шевальє», «Маленька сумна повість». Некрасов жваво цікавився змінами, що відбувалися в середині 1980-х років у СРСР, але повернутися або хоч би просто побувати на батьківщині він не встиг: 3 вересня 1987 року письменник помер у Парижі.

Айвазовський Іван Костянтинович

(1817—1900)

Видатний російський художник-мариніст і баталіст, академік живопису, професор Академії мистецтв, засновник Музею старовини, художньої майстерні, картинної галереї, концертного залу у Феодосії

Іван Айвазовський – яскравий приклад точного «попадання» у власну долю. Йому таланило у всьому – у творчості, у наукових дослідженнях, у дружбі, з учнями, у громадській діяльності. Він був приголублений при дворі, але вважав за краще жити в рідній Феодосії; він міг вести дозвільне життя багача, але займався археологічними дослідженнями і допомагав величезними коштами місту. Його творча спадщина налічує близько шести тисяч полотен, а за кількістю виставок – 120 – йому досі немає рівних у світі.

Картини Айвазовського були у великій ціні ще за життя майстра, що вже казати про наш час. А підроблювати його почали ще в Італії, коли він тільки удосконалював свою майстерність, та і зараз купують копії, чудово усвідомлюючи, що це підробки. Справжні ж полотна художника прикрашають багато музеїв світу, і добре, що він, працюючи по 10 годин у день, створив їх так багато. Творчою спадщиною Івана Костянтиновича пишаються три держави – Україна, Росія і Вірменія, і він по праву вважається майстром планетарного масштабу.

* * *

Стародавні греки з Мілета в VI столітті до