Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

— Моя сім'я... Я народився в Арконі. Моя мати померла, коли я був малим. Залишилися тільки батько та старший брат.

У його голосі прослизнула ледь помітна нотка гіркоти, і я відчула, що за цими простими словами ховалося значно більше.

— Мені шкода, — тихо сказала я.

— Це було давно, — він знизав плечима, але я бачила, як на мить напружилися його плечі. — Щодо бойового факультету... це сімейна традиція. Мій батько, брат — усі вони були бойовими магами.

— А некромантія? — обережно запитала я. — Це досить рідкісний дар.

Кірен кинув на мене швидкий погляд.

— Від матері, — коротко відповів він. — Але я майже не розвиваю його. Навіщо? У суспільстві й так забагато упереджень щодо темної магії.

Він говорив спокійно, але я вловила в його голосі щось схоже на стриманий гнів.

— А просторова магія?

Вперше за весь вечір його обличчя справді просвітліло. Не та ввічлива маска, яку він носив зазвичай, а щось живе, справжнє.

— Це... особисте, — зізнався він, пальці мимоволі торкнулися краю столу, наче відчуваючи невидимі лінії простору. — Завжди мріяв викривляти межі реальності, створювати кишенькові виміри. Є в цьому досконалість, розумієш? Чиста математика, втілена в магії.

Коли ми схилилися над кресленнями, я відчула його погляд на собі, не навмисний, але постійний, наче він намагався розгадати загадку, записану мовою, яку не розуміє.

— А ти? — голос його став м'якшим. — Розкажи про себе. Про тих, хто тебе виховав.

Питання повисло між нами, важке від невимовлених секретів. Я прикусила губу, відчуваючи, як слова застрягають десь між правдою і брехнею.

— Тільки батько, — нарешті видавила я. — Але виховувала мене Таірнаель — не рідна бабуся, просто... та, хто прийняла мене до свого дому. Травниця й цілителька. А батько... — я замовкла, шукаючи правильні слова. — Він не любить згадувати моє дитинство.

Помітила, як погляд Кірена ковзнув по моїх вухах, занадто округлих для повнокровної ельфки, потім по відкритих ділянках шкіри, де мали б розквітати родові татуювання. Розпізнавання промайнуло в його очах швидко, майже непомітно. Я знала, про що він подумав. Нехай думає, що я ще одна напівкровка, покинута ельфійською матір'ю.

— Завжди любила творити, — поспішила я змінити тему, відчуваючи, як небезпечно близько підійшла до краю прірви. — Вишивала, майструвала різні дрібнички. Бабуся казала, що дар до артефакторики проявився в мене ще в дитинстві.

— Що ще? — його голос містив щиру цікавість, не просто ввічливість.

— Готую, — всміхнулася я, відчуваючи, як напруга потроху відступає. — Варю зілля. Полюю на потвор у проклятих лісах — батько навчив. Він маг-мисливець.

Кірен кивнув, але я помітила ту особливу увагу, з якою він запам'ятовував кожне слово. Щось у цій зосередженості лякало — занадто інтенсивно, занадто цілеспрямовано.

— Мабуть, сумуєш за ними, — м'яко зауважив він.

Туга вдарила несподівано, гостро.

— За бабусею особливо, — зізналася я. — Таірнаель не моя рідна бабуся, але вона... вона була всім, поки Інар тинявся лісами. Навчила мене всього, що знала сама.

Тиша, що запала між нами, була не незручною, радше замисленою. Ми працювали над проєктом, і я раптом згадала про коробку ельфійських "ласощів" з позаминулої зустрічі в бібліотеці. А разом з нею  і про ідею, що визрівала останні дні.

— Кірене, — сказала я, підводячи голову від креслень. — Мені потрібно дещо записати, поки думка свіжа. Один мій друг володіє таверною, і я хочу запропонувати йому кілька нових рецептів.

Щось майнуло в його очах швидко, гостро.

— Друг? — у питанні прозвучали нотки, які він намагався приховати.

Я ледь стримала усмішку.

— Орк на ім'я Вагар. Допомогла йому з рецептами, тепер у нього справи йдуть краще. А зараз в мене з'явилася нова ідея, щось грандіозне.

— Не затримуватиму, — сказав він, хоча бачила, як йому не хочеться відпускати мене. — Завтра після занять зустрінемося?

— Звісно. І... дякую за сьогодні.

— За що? — щире здивування.

— За чесність.

На мить його обличчя стало беззахисним, майже винуватим. Я зрозуміла, він приховує від мене щось важливе. Але не стала тиснути. Не зараз.

— До завтра, — сказав він, і усмішка, що з'явилася на його губах, була справжньою — сягала очей, робила молодшим, живішим.

— До завтра.

---

Бібліотека академії у вечірні години дихала тишею та старими книгами. Я влаштувалася в дальньому кутку, розклала чисті аркуші й приготувала чорнило.

Спочатку записала кілька рецептів для Вагара: безе з кремом та ягодами, адаптовані під місцеві інгредієнти земні страви. Але чим більше писала, тим сильніше мене захоплювала нова ідея.

Що, як створити щось абсолютно нове для цього світу?

Я перегорнула сторінку й великими літерами вивела: **"ЧОТИРИ СЕЗОНИ"**.

Ідея пульсувала в голові, набираючи обрисів. Не таверна — справжній ресторан, якого ще не бачив цей світ. Велика будівля в центрі міста. Чотири зали, кожен як втілення однієї з пір року.

Я швидко накидала схеми: "Весна" — світлі тони, квітучі гілки, легкі салати та освіжаючі напої. "Літо" — буйство фарб, фруктові десерти, холодні супи. "Осінь" — теплі відтінки міді та золота, ситні м'ясні страви, терпкі вина. "Зима" — сріблясто-синя гама, затишні крісла біля каміна, зігріваючі напої.

А магія для створення атмосфери. Легкі ілюзії пір року, тонкі аромати, артефакти для збереження свіжості. Жива музика в кожному залі. Від ніжних арф до енергійних барабанів.

Години летіли. Коли наглядач повідомив про закриття, я з подивом виявила десятки сторінок планів, схем, розрахунків.

Збираючи папери, я відчула натхнення, якого не знала місяцями. Це спрацює! Вагар з його хваткою, я зі знаннями — ми створимо щось революційне.

Виходячи з бібліотеки, згадала про маячок на пальці. Він більше не пульсував попереджувально а просто тихо світився, вказуючи, де Кірен. І вперше за тижні я не відчувала бажання йти у протилежний бік.