Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

— ...Лі-Гьєн. Мати говорила, що це наше рідне місто. Лі-Гьєн. Легіон.

— Потроху розумієш? — Марс здавався задоволеним. — І старий Сенека Грак володів сімейним даром.

— Мама говорила, що він бився з драконами, — пригадав Френк. — Говорила, що він... він був наймогутнішим драконом.

— Він був вправним, — погодився Марс. — Недостатньо вправним, щоб уникнути гіркої долі легіону, але вправним. Він оселився в Китаї, передав родинний дар своїм дітям, і так далі. Урешті-решт твоя родина переселилась у Північну Америку і зв’язалась із Табором Юпітера...

— Повне коло, — закінчив Френк. — Юнона говорила, що я замкну родинне коло.

— Побачимо. — Марс кивнув на бабусю. — Вона хотіла розповісти тобі все це сама, але я подумав, що трохи допоможу, оскільки у старої пташки залишилось небагато сил. То ти зрозумів, який у тебе дар?

Френк вагався. У голові вертілась думка, але вона здавалась божевільною — навіть божевільнішою за подорож його родини з Греції до Риму, а потім до Китаю і до Канади. Йому не хотілось її промовляти. Не хотілось помилитись і слухати, як сміється з нього Марс.

— Га-гадаю, що так. Але проти цього війська огрів...

— Еге ж, буде важко. — Марс підвівся і випрямився. — Уранці, коли твоя бабуся прокинеться, вона запропонує тобі допомогу. А потім, припускаю, піде.

— Що? Але я мушу її врятувати! Я не дам їй мене залишити.

— Вона прожила гідне життя. І готова піти. Не будь егоїстом.

— Егоїстом?

— Стара затрималась тут так довго тільки через почуття обов’язку. Твоя мати була такою ж. Тому я її й кохав. Вона завжди ставила обов’язок перед усім іншим. Навіть перед власним життям.

— Навіть переді мною.

Марс зняв окуляри. Там, де мали бути очі, крихітні сфери спалахували, наче ядерні вибухи.

— Від жалості до самого себе не багато користі, малий. Ти гідний більшого. Навіть без родинного дару ти успадкував від своєї матері найважливіші якості: хоробрість, вірність, розум. Залишається тільки вирішити, як ними скористатись. Уранці дослухайся думки своєї бабусі. Запам’ятай її пораду. Ти досі здатен звільнити Танатоса і врятувати табір.

— І залишити бабусю помирати!

— Життя має цінність тільки тому, що не вічне, малий. Це каже Тобі бог. Ви, смертні, не розумієте, як вам пощастило.

— Еге ж, — пробурмотів Френк. — Ще й як пощастило.

Марс розсміявся — різким металевим сміхом.

— Твоя мама любила повторювати мені одне китайське прислів’я. Їж гірке...

— Їж гірке — і відчуєш солодке. Ненавиджу це прислів’я.

— Але воно справедливе. Як там ще кажуть: без труда нема плода? Та сама ідея. Робиш щось легке, приємне, мирне, і зазвичай усе скінчується погано. Але якщо обираєш важкий шлях — пожинаєш солодкі плоди. Обов’язок. Жертва. Ці речі щось означають у цьому житті.

Френк відчував таку відразу, що не здатен був вимовити й слова. І це каже його батько?

Авжеж, Френк розумів геройський учинок мами. Розумів, що вона врятувала багато життів — і це було неймовірно хоробро. Але вона залишила його самого. Це несправедливо. Неправильно.

— Ну, я зараз уже піду, — пообіцяв Марс. — Але наостанок скажу дещо: ти вважаєш себе слабким. Це неправда. Хочеш знати, чому Юнона тебе пощадила, Френку? Чому цей шматок дерева ще не згорів? Тому що ти їй потрібен. Ти вважаєш, що не гідний інших римлян. Уважаєш Персі Джексона ліпшим за себе...

— Він Ліпший, — буркнув Френк. — Він бився з тобою і переміг.

Марс знизав плечима.

— Можливо, й так. Але в кожного героя є згубна вада. Персі Джексон? Він занадто вірний друзям. Він нізащо від них не відступиться. Йому сказали про це багато років тому. І незабаром він стикнеться з вибором, якого не зможе зробити. Без тебе, Френку, — без твого почуття обов’язку — він зазнає невдачі. Ми програємо війну, і Гея знищить наш світ.

Френк потрусив головою. Йому нестерпно було слухати все це.

— Війна — це обов’язок, — продовжив Марс. — А ти можеш тільки прийняти це і вирішити, за що б’єшся. На кін поставлено спадок Риму — п’ять тисяч років закону, порядку, цивілізації. Боги, звичаї, культури, що сформували світ, у якому ти живеш: усе це зруйнують, якщо ти не переможеш. Гадаю, заради цього варто битись. Поміркуй над цим.

— Яка моя? — запитав Френк.

Марс здійняв брову.

— Твоя що?

— Згубна вада. Ти сказав, що така є у кожного героя.

Бог сухо посміхнувся.

— На це тобі доведеться відповісти самотужки, Френку. Але ти нарешті ставиш слушні запитання. А тепер час спати. Тобі потрібен відпочинок.

Бог змахнув долонею. Френкові очі поважчали.

Хлопець ліг — і все довкола зникло в темряві.

* * *

— Фаю, — промовив знайомий голос, суворий і нетерплячий.

Френк закліпав очима. Сонячне світло заливало кімнату.

— Фаю, прокидайся! Як би я не хотіла ляснути тебе по цьому сміховинному обличчю, а мій стан не дає мені змоги підвестися з ліжка.

— Бабуся?

Її постать набула чіткості. Вона з ліжка дивилась на нього. Френк, як виявилося, спав на підлозі. Уночі хтось укрив його ковдрою і поклав подушку під голову, але він гадки не мав, коли це трапилось.

— Так, мій дурнуватий воле. — Бабуся досі виглядала страх якою слабкою і блідою, але голос був сталевим, як завжди. — Ну, підводься. Огри оточили дім. Нам треба багато про що поговорити, якщо ти зі своїми друзями збираєшся забратись звідси живими.

XXXV Френк

Один погляд у вікно, і Френк зрозумів, у якій вони халепі.

На краю галявини лестригони збирали докупи бронзові гарматні ядра. Їхня шкіра поблискувала під червоними променями сонця. Кудлате волосся, татуювання і кігті анітрохи не здавалися привабливішими у ранковому світлі.

У деяких були палиці й списи. Інші з розгубленим виглядом, наче потрапили не на ту вечірку, тримали дошки для серфінгу. Настрій у всіх був святковий — вони плескали одне одного по долонях, зав’язували поліетиленові слинявчики навколо