Ден Браун - Джерело

Ленґдон, — тільки більш вірогідним поясненням є вік Христа на момент Страстей…

Наблизившись до входу, Ленґдон здригнувся, побачивши наймоторошнішу зі скульптур храму — колосальну статую Христа, прив’язаного до стовпа для бичування. Професор швидко відвернувся й побачив над дверима дві грецькі літери — альфу й омегу.

— Початок і кінець, — прошепотіла Амбра. — Цілком у дусі Едмонда.

Ленґдон кивнув, уловивши відгомін значення: «Звідки ми? Куди ми прямуємо?»

Отець Бенья відчинив маленький портал у стіні з бронзовими літерами, і всі, зокрема й гвардійці, ввійшли. Бенья зачинив за ними двері.

Тиша.

Тіні.

Там, у південно-східному кінці трансепту, отець Бенья розповів їм дивну історію про те, як до нього підійшов Кірш і запропонував велику пожертву на храм Саграда Фамілія, а адміністрація у відповідь має виставити на загальний огляд його ілюстрований рукопис Блейка в крипті біля могили Ґауді.

«Просто в серці храму!» — подумав украй заінтригований Ленґдон.

— А Едмонд не казав навіщо? — спитала Амбра.

Бенья кивнув.

— Він сказав, що перейняв захоплення мистецтвом Ґауді від матері, яка також дуже любила Вільяма Блейка. Сеньйор Кірш говорив, що в пам’ять про матір хотів би поставити книжку Блейка біля могили Ґауді. Мені здалося, що нічого поганого в тому немає.

«Едмонд ніколи не казав, що його мати захоплювалася Ґауді», — замислився Ленґдон. Та й Палома Кірш померла в монастирі, і малоймовірно, щоб іспанська черниця любила неортодоксального британського поета. Уся ця історія здавалася вигадкою.

— Ну і… — продовжив Бенья, — у мене було стійке відчуття, що сеньйор Кірш переживав якусь духовну кризу… і, можливо, якусь недугу.

— На другому боці написано, — втрутився Ленґдон, показуючи, — що книжку Блейка слід демонструвати в певний спосіб: розгорнутою на сторінці сто шістдесят три, правда?

— Саме так.

Ленґдон відчув, як серце б’ється швидше.

— А можна поцікавитися, який на тій сторінці вірш?

Бенья похитав головою:

— Там немає віршів.

— Як, не розумію?

— Це ж повне зібрання творчості Блейка — і малярства, і віршів. На сторінці сто шістдесят три — ілюстрація.

Ленґдон нервово подивився на Амбру.

«Нам потрібен рядок на сорок сім знаків — а не ілюстрація!»

— Отче, — звернулась Амбра до Беньї, — чи можна нам просто зараз на неї поглянути?

Священик якусь мить повагався, але, вочевидь, вирішив майбутній королеві не відмовляти.

— До крипти сюди, — сказав він і повів у бік центру храму. Гвардійці пішли теж.

— Маю відзначити, — мовив Бенья, — я вагався, чи приймати гроші від такого відомого атеїста, але демонстрація картинки улюбленого його матір’ю Блейка мені здалась абсолютно безневинною річчю — особливо з огляду на те, що там зображений Бог.

Ленґдон не повірив і перепитав:

— Я правильно зрозумів: Едмонд попросив вас демонструвати зображення Бога?

Бенья кивнув.

— У мене було відчуття, що він хворий і в такий спосіб намагається якось вибачитися перед божественною силою. — Старенький похитав головою. — Хоча я оце подивився сьогоднішню презентацію, то вже не знаю, що й думати…

Ленґдон спробував уявити, яке ж із численних зображень Бога з доробку Блейка хотів усім показати Едмонд.

На головній наві Ленґдон відчув себе так, ніби вперше бачить усе довкола. Хоча він не раз уже ходив до Сагради Фамілії на різних стадіях будівництва, це завжди відбувалося за дня, коли крізь вітражі лилося щедре іспанське сонце, розсипаючи яскраві зблиски й спрямовуючи погляд відвідувача вище й вище, під мовби невагому сінь високого склепіння.

«А вночі цей світ важчий».

Сонячний ліс колон базиліки перетворився на опівнічні джунглі, повні тіней і темряви, — похмурі ряди жолобкуватих стовбурів тяглись у зловісну порожнечу.

— Будьте обережні, — попередив священик. — Ми економимо як можемо.

Освітлення таких великих європейських храмів, розумів Ленґдон, — справа дуже коштовна, але в мінімальному технічному освітленні шлях було видно ледь-ледь. «Ось вона — одна з проблем будівель площею в п’ять з половиною тисяч квадратних метрів».

Дійшовши до центральної нави, вони повернули ліворуч, і Ленґдон подивився на вивищення попереду. Сам вівтар являв собою ультрасучасний мінімалістичний стіл, обрамлений двома блискучими рядами органних труб. У п’ятьох метрах над вівтарем висів дивовижний балдахін, або «почесний навіс», — символ шаноби, що походить від церемоніальної тканини, яку тримали над давніми царями, захищаючи їх від сонця.

Нині балдахіни в храмах є здебільшого вагомими архітектурними елементами, але в Саграді Фамілії перевагу надано тканині — навіс у формі парасольки мовби невидима сила тримала в повітрі над вівтарем. Під балдахіном на тонких дротах, схожих на стропи парашута, висіло розп’яття.

Ленґдон чув, що його прозивають «Ісус-парашутист». Побачивши його знову, професор не здивувався, що ця деталь — одна з найбільш суперечливих у храмі.

Бенья вів їх у дедалі густішу темряву, і Ленґдонові практично нічого вже не було видно. Діас вийняв ручку-ліхтарик і світив на підлогу попереду. Наближаючись до входу в крипту, Ленґдон помітив угорі блідий циліндр, який тягнувся кудись у височінь понад стіною храму.

«Ті самі гвинтові сходи», — подумав він; Ленґдон ще жодного разу не наважувався піднятися ними.

Запаморочливі сходи Сагради Фамілії потрапили в рейтинг двадцяти найнебезпечніших сходів світу за версією часопису National Geographic — причому посіли третє місце, одразу після ковзких сходів храму Ангкор-Ват у Камбоджі й порослого мохом каміння над водоспадом Казан Диявола в Еквадорі.

Ленґдон поглянув на підніжжя сходів, які штопором закручувалися вгору й зникали в чорноті.

— Вхід до крипти — просто перед нами, — сказав Бенья, показуючи попри сходи в темний простір ліворуч від вівтаря.

Ідучи, Ленґдон помітив слабке золотаве сяйво, яке йшло ніби з діри в підлозі.

Крипта.

Усі підійшли до елегантних сходів, які трохи завертали вбік.

— Шановні, — звернулася Амбра до охоронців, — почекайте, будь ласка, тут. Ми скоро повернемося.

Фонсека був помітно незадоволений, але нічого не сказав.

Потім Амбра, отець Бенья і Ленґдон почали спускатися до світла.

——

Агент Діас мовчки порадів, що має кілька хвилин спокою, і провів поглядом три постаті, які сховалися з поворотом сходів. Напруга між Амброю Відаль і агентом Фонсекою зростала й нервувала Діаса.

«Агенти Гвардії не звикли до того, що їх погрожує звільнити особа, яку вони охороняють, — це може робити лише командор Ґарса».

Діас і досі не міг прийти до тями після арешту командора. Дивно, але Фонсека відмовився розповісти, хто саме дав наказ про арешт і вигадав історію з викраденням.

— Ситуація дуже складна, — казав Фонсека. — Заради твоєї власної безпеки я тобі не казатиму.

«І хто ж давав накази?» — гадав Діас. Принц? Видавалося неправдоподібним, що принц Хуліан став би ризикувати життям Амбри, поширюючи брехливу історію про викрадення. Вальдеспіно? Діас не був певен, що єпископ має таке право.