Петро Петрович Толочко - Київська Русь

Нову кодифікацію правових норм здійснив Володимир Мономах після народного повстання 1113 р. “Устав” Мономаха було затверджено на раді у селі Берестове, у якій крім самого князя взяли участь київський, білгородський і переяславський тисяцькі, “муж” (можливо, також тисяцький) князя Олега Святославича, інші представники феодальної знаті. Є підстави вважати, що ця рада відбувалась у той момент, коли в Києві ще продовжувалось народне заворушення. Володимир мав з’явитись у місті, охопленому смутою, з реальною відповіддю на вимоги народу[438].

Законодавство Мономаха загалом підтверджувало вотчинний імунітет феодала і його право на експлуатацію залежного населення. Разом з тим новий статут дещо обмежував лихварство, що можна розглядати як певну поступку влади жителям міст і сіл. Вносячи статті, які полегшували становище закупів, Володимир і його оточення керувалися насамперед розумінням того, що селянське господарство є найважливішою умовою економічного розвитку країни і для його нормального функціонування потрібні певні гарантії у сфері юридичного і економічного життя.

Наступний етап у розвитку давньоруського законодавства пов’язаний з широкими народними хвилюваннями 40-х років XII ст. на півдні Русі. Л.В. Черепнін об’єднував нові статті “Пространної Правди” у два устави: один пов’язував з діяльністю Всеволода Ольговича, інший — Ізяслава Мстиславича[439]. Якщо виходити із попередньої і наступної практики, коли удосконалення законодавства ішло вслід за народними рухами, а не передувало їм, можна припустити, що обидва ці устави з’явилися в роки правління Ізяслава Мстиславича. Статті про князівське гоподарство, правопорядки у вотчинних селах, про спадщину та деякі інші мають київське походження. Відгуком подій 1146 — 1147 рр. є й ті статті “Пространно!' Правди”, які обмежували права представників князівської адміністрації.

У “Пространній Правді” дослідники виділяють комплекс статей, які, можливо, зв’язуються з діяльністю Всеволода Велике Гніздо. Їх появу вважають наслідком народних виступів у Володимирському князівстві 1174 — 1175 рр. Нові законоположення про холопів стояли насамперед на сторожі інтересів великих земельних вотчинників, які отримали право повернення біглих холопів. А останні не були захищені жодними правовими нормами, за ними не визнавалося жодних юридичних прав, і тому вони могли виступати тільки від імені свого хазяїна. Так, ростово-суздальські бояри мали серйозні претензії до володимирських міщан, оголошували їх своїми “холопами”. Ідеться не про фігуральне розуміння вислову, а про буквальне, оскільки в місто збігалося багато сільських холопів. Тут вони намагалися досягти юридичної свободи і економічної незалежності. Але їх відхід із землі підривав сільськогосподарське виробництво, на що князівська влада не могла згодитись.

Разом з тим ряд статей про холопів дещо поліпшував їх становище. Обмежувались джерела повного холопства, що диктувалось умовами економічного розвитку і вимогами народних мас.

На початку XIII ст. тривалий процес формування давньоруського законодавства завершився у Новгороді[440]. Як і в попередні часи, правотворча діяльність верхів стимулювалася народом. Мова йде про відоме новгородське повстання 1209 р. Із Новгородського Першого літопису дізнаємося про надання Новгороду князем Всеволодом Юрійовичем “уставов старых князей”. Відбулося не стільки доповнення і розширення редакції “Руської Правди”, скільки юридичне закріплення її як чинного міського судебника.

Давньоруське законодавство в умовах існування станово-класового суспільства і феодальної системи не могло бути однаково справедливим до всіх верств населення. Літописці зауважували: “Йде же закон, ту и обид много”[441]. Тож і “Руська Правда”, покликана карати за образи і несправедливість, сама стала джерелом “обид” для простого населення.

Розділ 6

Етнічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Історики про етнічний розвиток Русі

Проблема етнічного розвитку Київської Русі — одного із важливих чинників її історії — постійно привертала увагу дослідників. Це питання досліджували історики та археологи, етнографи, філологи, антропологи. При цьому інтерес до етнічних процесів на Русі не завжди зумовлювався пошуками наукової істини. Свій деформуючий вплив на об’єктивне вирішення етнічної історії східних слов’ян справила політична кон’юнктура. В діалектичній єдності переплелися тут офіційна великодержавна доктрина “старшого брата” і національний комплекс “меншого”. Впродовж тривалого часу історики ведуть наукові дискусії з приводу права на києворуську спадщину. Належить воно росіянам чи українцям? При цьому в полемічному запалі нерідко забувають, що є ще й білоруси, теж безпосередньо причетні до цієї спадщини.

Історіографія даної теми висвітлювалась в радянський час за схемою великодержавної російської доктрини, а тому лишається, по суті, маловідомою не тільки широким колам читачів, а й спеціалістам. Вирвані з контексту дослідження окремі тези істориків (російських і українських) нерідко створюють викривлену картину їх поглядів на надзвичайно складну етногенетичну проблему часів Київської Русі. Тим часом, без неупередженого аналізу історіографічної спадщини об’єктивне осягнення її практично неможливе.

Перші спроби осмислення теми — походження руського народу — були зроблені в другій половині XVII ст. на фоні зростання його національної свідомості, викликаної національно-визвольною боротьбою і Переяславським актом 1654 р. Феодосій Софонович, ігумен київського Золотоверхого Михайлівського монастиря, у своїй “Кройніці”, написаній на межі 60 — 70-х років XVII ст., показав розвиток південноруських земель на широкому тлі загальноруської історії. На Київську Русь він дивився як на державу єдиного народу від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Володимир Мономах, згідно з ним, “Русь, утрапленую и незгодами, и войнами межусобными сынов Володимеровых разорваною, своим розумом и мужеством в едино злучил и в монархию албо самодержавство по-старому привел”[442].

Ідея спільності походження руського народу стверджується в “Київському синопсисі”, виданому 1674 р. Укладачем його вважається архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. Автор у кількох місцях праці зауважує, що руський народ від виникнення був єдиним. “Русский или паче Российский народы тыижде суть Словяне. Единого бо єства (...) и тогожде языка”[443]. Єдиною була і держава Київська, яка загинула під ударами “злочестивого Батия” у 1240 р. Прямою спадкоємицею Русі Київської “Синопсис” вважав Русь Володимирську, пізніше Московську[444].

Автор “Синопсису” не був оригінальний у своїх висновках. Етнічна та історична спорідненість східнослов’янських народів в Україні XVII ст. ні в кого не викликала сумнівів. Щоб переконатись у цьому, досить звернутися до документів того часу, в тому числі і до гетьманських універсалів. Гетьман Іван Виговський, відомий своєю пропольською орієнтацією, називав царя Олексія Михайловича, який “призрил на свою государеву отчину Киев и на всю Малую Русь милостью своею”, “сродником” великого князя Володимира[445]. В універсалі гетьмана Брюховецького до задніпровських (правобережних) українців вказується, що “не толко окрестные все народы, но и сама ваша милость, братья наша милая, признать то имеете, что в явной слепоте и обмане видимом пребываете, когда Руское имя на себе от предков