Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Розділ 31. Спорт, ревнощі і масаж

Тимур

Я прокинувся, ще не до кінця вірячи, що все сталося. Але, це була найкраща ніч у моєму житті! Повернув голову — Тіна солодко спала. Якби не те, що мені треба було вставати на роботу, я б задивлявся на неї ще годину… а може, й більше.

Але ні, обов’язки кличуть.

Я нахилився й легенько поцілував її в щічку. Вона хмикнула, незадоволено буркнула щось собі під ніс і перевернулася на інший бік.

Піднявшись, я зробив невелику зарядку. Потім вирушив на кухню, де помітив на столі телефон Тіни. У цей момент екран засвітився від нового повідомлення.

Маркіян:

«Якщо ти думаєш, що уникаючи мене, це найкращий варіант, то помиляєшся. Я завжди можу завітати до магазину, в якому ти працюєш.»

Я аж підняв брови. Хто, біс його бери, цей Маркіян?!

Не хотів сказати, що я допитливий… але я допитливий. А ще маю гарячу вдачу та легку схильність до божевільних рішень. Телефон був без пароля, а значить… гріх було не відповісти.

Я швидко набрав:

«Слухай сюди, я не знаю, хто ти, але якого біса ти пишеш МОЇЙ дівчині? Хочеш проблем? Будуть тобі проблеми! Я раніше був пов’язаний із криміналом, тож добре знаю, як прибирати людей, які переходять мені дорогу. Запам’ятай: Христина — МОЯ дівчина. Зрозумів?»

Глянув на текст. Хм… Не вистачає драматизму. Додав ще одну фразу:

«І якщо ти після цього ще раз напишеш їй, знай: у мене є сокира і багато вільного часу.»

Задоволений собою, натиснув «відправити» і самовдоволено усміхнувся.

Аж тут почув за спиною сонний, але підозрілий голос Тіни:

— Тимуре, що ти робиш із моїм телефоном?

Я повільно розвернувся, сховавши руки за спину, і, найневиннішим голосом, який тільки міг видати, сказав:

— Нічого… Просто перевіряв, чи працює.

Її очі примружилися.

— Тимуре…

— Гаразд, гаразд! — я підняв руки вгору, здаючись. — Я просто трохи налякав якогось Маркіяна, який вирішив тобі писати.

Тіна закотила очі й схопила телефон.

— Що ти йому написав?!

— Нічого серйозного, — я усміхнувся. — Просто натякнув, що у мене є сокира і багато вільного часу.

Тіна простогнала й закрила обличчя рукою.

— Тимуре…

— Що? — я невинно підняв брови. — Я ж попереджав, що буду тебе захищати.

Тіна зітхнула, натиснула щось на телефоні й глянула на мене.

— Ну все, Маркіян тепер боятиметься виходити з дому, дякую тобі, захиснику, — саркастично прокоментувала вона.

Я усміхнувся й обійняв її за талію.

— Ти тільки що назвала мене своїм захисником? Це офіційний титул?

— Це сарказм, Тимуре, — вона глянула мені в очі, але я вже не слухав.

— О, тоді доведеться його підтверджувати! — підхопив її на руки, легко.

— Тимуре! — вона спробувала вирватися, але марно. — Постав мене!

— Ні, Квіточко, ти сама цього захотіла. Тепер мій обов’язок — продемонструвати свою силу!

І з цими словами я почав присідати з нею на руках.

— Ого, та ти легенька, може, варто додати штангу?

— Ти божевільний! — вона тримала мене за плечі, намагаючись не розсміятися.

Я ще кілька разів присів і нарешті поставив її на підлогу. Вона хитнулася, але я швидко підтримав.

— Ну що, вражена?

— Вражена тим, що зустрічаюся з людиною, яка робить присідання навіть зі мною на руках!

Я підморгнув.

— Спорт — це життя, Квіточко.

***

Після того, як я залишив Тіну біля гуртожитку, я не міг не відчути легкий сум, навіть якщо це було тільки на кілька годин. Але я швидко переключився на роботу. Сьогодні в мене кілька масажів для клієнтів. А потім... буде сюрприз для Тіни. Вперше я дійсно хотів, щоб робочі години пролетіли швидко, як одна хвилина.

До кабінету зайшов чоловік середнього віку з виразом обличчя, який більше нагадував обурення, ніж просто втому. Таких у мене було чимало, але цей виглядав якось особливо стресований.

— Ви масажист? — запитав він, поглянувши на мене, ніби оцінював, чи можу я справитись з його проблемами.

— Так, я масажист, — відповів я, намагаючись залишити вигляд професіонала, але злегка посміхнувся. — Давайте розпочнемо. Зніміть одяг і лягайте на кушетку.

Чоловік зняв зайвий одяг, ліг на кушетку. Я накрив його рушником, а потім почав.

— Що саме вас турбує? — запитав я, знаючи, що насправді біль зазвичай не мав фізичної причини, якщо за ним не стоїть ще й психологічне навантаження.

— Спина, шия... Працюю за комп’ютером весь день, — зітхнув він.

— О, класика. Я вас розумію, це майже як бути прив’язаним до стільця, — відповів я, злегка усміхнувшись, поки починав працювати з його спиною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍