Люко Дашвар - Ініціація

так глибоко посадженими очима, що і не роздивитися, якого вони кольору. Та хіба то головне? Наші з ним очі лиш перетинаються, і я зі всією очевидністю розумію: він дивиться на мене так, як дивився Герман, коли подумки вже прийняв рішення будь-що переспати зі мною. «Що скажеш, Мілко? Хочеш?» — промовляють його очі. «З тобою?! Нізащо!» — Мої очі теж не приховують правди.

Відводжу погляд, дивлюся на пані Півник із питанням. Реагує.

— Я ж не відрекомендувала тобі Олега! — підхоплюється. Показує на мужика. — Олег Сікорський! Командир бойового крила «Кресала». Наша стіна, наш щит і меч, наше все.

Ми з «нашим всім» лишаємося вдвох, бо пані Півник раптом обурено знизує плечима і вилітає з кабінету, аби дати прочухана секретарці, яка і досі не піднесла пані кави. Думаю, все це погано, бо знаю, що зараз же запропонує мені Сікорський. Навіть промовляю подумки кілька банальних фраз на кшталт: «Я працювати сюди прийшла» чи «Взагалі-то, я заміжня, просто обручку вдома забула». Та командир вояків «Кресала» раптом підсуває впритул до мене свій стілець. Обіймає за плечі, притуляє до себе турботливо.

— А чого така зажурена? — питає геть не командирським голосом. Спокійно питає, з упевненістю вбити, винищити, викоренити, випалити вогнем будь-яку причину моєї журби.

Не встигаю відповісти: до кабінету спочатку заходить червона від хвилювання секретарка з повною тацею, услід за нею розбурхана пані Півник. Директорка не дуже контролює емоції, ще вся в приємному післясмаку знущань, яких завдала недолугій секретарці, тому і термінову нараду проводить на такій високій істеричній ноті, що де там помітити стільці своїх підлеглих, які чомусь надто близько підсунуті один до одного.

— Час завершувати з наскоками на дрібних зрадників! Це не дає результату, бо справжній результат, якого ми прагнемо, — це резонанс. Потрібен суспільний резонанс після наших акцій, а його немає, — кіпішує.

— А я давно казав! Хіба ми для того створювали бойове крило «Кресала», аби розпорошувати сили на пішаків?! — каже Сікорський.

— Олєжко! Ти маєш рацію, як завжди! — на автоматі вигукує пані Півник, знічується, виправляється, бо вони ж тут не вдвох: оця підстаркувата директорка та стовідсотковий альфа-самець у камуфляжі. — Тобто… Так! Ти дивишся в корінь, — белькоче. — Щось треба робити! Тобто я приблизно уявляла, куди саме маємо спрямувати зусилля нашого бойового крила. Але наші спонсори допомогли зорієнтуватися конкретніше!

Як? Пані Півник випереджає моє здивування, дістає з папки чималий список і раптом губиться, дивиться на нас із Сікорським безпорадно.

— Ви ж розумієте! Усе, що я зараз озвучу, — таємниця. Комерційна, політична, яка завгодно! Вона не має вийти за межі мого кабінету — інакше мені гайки.

— Оксано! Корочє… — Командир знову перебиває пані Півник. Дуже виразно перебиває, підтверджує, що командує не тільки зграєю пацанів у камуфляжі, але і конкретно цією нещасною жінкою, бо, думаю, вона таки нещасна. І, певно, спить із цим Олєжкою.

— Добре, поясню! — наважується пані Півник. Кладе перед нами на стіл довгий список, указує на нього пальцем. — Тут перелік великих фірм і компаній, які дуже-дуже-дуже заважають нашим спонсорам… працювати на благо України, її народу та його світлого майбутнього. Ми ж не можемо цього допустити? Я правильно кажу? І тому перед нами — надскладне завдання. Ми повинні вивчити конкурентів, тобто зрадників і запроданців. Знайти їхні приховані зв’язки з кремлівською хунтою і… припинити їхню діяльність добре продуманими яскравими, резонансними силовими акціями.

— Так, я не зрозумів! А проблема в чому? — знову озивається Сікорський.

— У тому, щоби знайти ті зв’язки з ворожими агентами! Ми ж не гопота якась! Ми всеукраїнська організація! За нами мільйони! Будуть…

— І яка в цьому проблема? — нарешті я теж озиваюся. І мені цікаво: а я тут нащо? У чому моя місія?

— Та в тому, що я продивилася нашвидкуруч інформацію про ці компанії і поки не змогла знайти потрібних нам зв’язків із ворогами! Такі всі патріоти, аж неприємно. Ні, нам це не підходить! Ми тільки на початку великих справ. Прикро буде, якщо не дійдемо до них і зупинимося без спонсорів.

— Дійдемо, — спокійно запевняє Сікорський, скручує папірець. — Я візьму список, — не питає, кладе в кишеню.

— І ти, Меланіє, візьми. — Пані Півник оперативно дістає з папки другий примірник, подає мені. — Ми з Олегом спробуємо викрити зрадників, а твоє завдання: вивчити сфери діяльності перелічених компаній, красиво, переконливо і аргументовано сформулювати, чому ці компанії саме в цих сферах загрожують національній безпеці країни.

— Вона зрозуміла, — відповідає за мене Сікорський, і я дивуюся безмежно, бо саме подумала: якого біса? Не треба мені пояснювати елементарних речей! Пані Півник лиш почала бідкатися, що зрадники — не зрадники, коли до мене вже дійшла суть її меседжу.

— Якщо всі все зрозуміли, працюємо! Згуртовано! Як єдиний оргазм! — Вона хотіла сказати «організм», та допустила досить поширену обмовку по Фрейду. Розгубилася. — Організм! Як єдиний організм! — наголосила збентежено, та, певно, почувалася, ніби в труси надудлила, бо вискочила з кабінету, а я ледве стримала посмішку. І зрозуміла: вона таки спить з Олєжкою.

Міцного командира не пробило на сміх. Здається, він не відволікався на дрібниці, коли бачив мету. Я відчувала метою себе. Уже намірилася встати. Та він знову обійняв мене, не хтиво, не нахабно — обережно. І знову спитав:

— То чому зажурена?

— Вам не однаково?!

Він знову відповів геть не те, на що я очікувала.

— Міл! — сказав. — Тобі треба поїсти і поспати в безпечному місці. Чуєш? Відпочити, відновитися.

— Маячня!

— Їдьмо! Гарантую: повернешся іншою людиною.

Отак просто і скоро Олег Сікорський опинився в моєму житті. Хтось би збоку глянув на все те, здивувався б: ох, швидка! Не шукаю причин власних вчинків. Останнім часом я намагаюся берегти своє життя від думок про життя.

Міл! Він кличе мене виключно так. Не Меланією, не Мілкою. Означив трьома літерами, і хоч у нашому зв’язку не простежується навіть найменшого натяку на чарівну казковість, то таки мило. З дикуватої наради, під супровід підозрілого погляду спочатку пані Півник, потім зграйки хлопців у камуфляжі, які очікували на свого ватажка біля офісного центру, ми разом виходимо на вулицю. Сікорський коротко озвучує пацанам час і місце наступної зустрічі, відчиняє дверцята козирного позашляховика з таким високим кліренсом, що в салон мені доводиться підніматися