Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

підошви відчували пружну поверхню, наче товстий килим. Плазмовий світлячок гіпнотизував її. Пелі здалося, що якби вона захотіла спинитися, то ноги самі б понесли її тіло за помаранчевим вогником.

Вона йшла і йшла, а потім навколо з’явилися стіни. Неймовірно високі, сірі, з могутніми сивими ребрами і скошені досередини, наче склепіння. Холод міцнів.

Пелі згадалася схована у тумані піраміда. «Мене привели до клітки», — вирішила вона.

Охоронцям клітки бракувало засобів впливу на ситуацію. Преподобна Цайфа лише спостерігала, як хвиля смертельного холоду затоплює тепличний комплекс. Відкритий в скельних надрах портал вибирав всю енергію з навколишнього простору. Туман над комплексом випав снігом і відкрив зору Преподобної фантастичну картину. Десятки «пожирачів туману», які не встигли втекти, тепер височіли химерними монументами навколо приземкуватих будівель. Їхні мертві тіла іскрилися крижаними кристалами на тлі чистого неба, насиченого кольором стиглого апельсину.

Загін Преподобної Лацор залишився у комплексі. Спостережна апаратура вимкнулася, і Цайфа лише могла уявити, у що перетворилися застигнуті крижаною хвилею магонійці. Космічний холод підповзав до житлових модулів Фронтиру, але Цайфа вирішила, що не стане евакуюватися. Майже все населення колонії відправилося до гірської долини, але вона, за давнім звичаєм свого народу, побажала розділити долю бази, якою керувала вже більше століття. Її наступницею мала стати Лацор, але тепер молоде покоління сестер само вибере нового координатора.

Й це також не розходитиметься з давніми звичаями.

Серед сотень приміщень Фронтиру було два, доступ до яких мала лише Цайфа. У першому знаходився вузловий портал Імли, а у другому — прилад, що мав вигляд невеликого білого кубу. Прилад передбачили на крайній випадок. Останній раз ним користувалися майже вісім тисяч років тому, коли до Імли наблизилась ескадра послідовників Темного. До останнього часу магонійка перебувала у сумнівах, чи доречним буде скористатися кубом. І лише тепер, побачивши закрижанілих «пожирачів» та втративши Лацор, вона наважилася.

Цайфа спустилася на підземний рівень Фронтиру, пройшла до його закритої частини, відчинила потайні двері. Куб стояв там, де вона побачила його уперше, сто два роки тому, коли отримувала повноваження координатора від свого батька. Він стояв на чорному кам’яному постаменті. Лише на перший погляд цей об’єкт нічим не відрізнявся від звичайних речей Фронтиру. Уважним зором можна було помітити дивну особливість — видимі площини кубу наче розпливалися. Вібрували зі швидкістю, невловимою для очей гуманоїда.

Магонійка обережно простягнула руку в напрямку кубу, а відтак поклала долоню на його верхню грань. Тепер вона явно відчувала вібрацію. Кілька секунд нічого не відбувалося, потім вібрація припинилася.

Куб змінив свій колір з білого на яскраво-жовтий.

Це означало, що Преподобну Цайфу почули.

20

Планета Фаренго (9КВ97:2),

система зірки Таліс.

30 юла 417 року Ери Відновлення.

«Щось не так, щось не так», — пульсувало у темно-червоному мороці, де плавала свідомість Маркова. Він відчував, що його розум, як ніколи в житті, заточений на аналіз. Що він гострий, як скальпель, і готовий різати морок ілюзій, звільняючи з-під його волохатої шкіри гладеньку істину. Остання в цій маячні уявлялась чимось на штиб кулі. Вона зміцнювала навколо себе твердість, а брехня розпачливо хлюпала рідиною. Скальпель розуму шукав напрямок до кулі, але навколо не було ані зримої шкіри, ані чогось іншого, відмінного від драглистого безмежжя.

Пройшла мабуть вічність, перш ніж щось змінилося. Невідомо звідки вийшло світло, таке ж пурпурове і тьмяне, як і все навколо. Свідомість Маркова рушила йому назустріч, але наштовхнулася на хвилі болю. На відміну від світла, рівного й незворушного, біль здавався пульсуючим, бешкетним, він атакував Маркова, наче ґирг, і щоразу відстрибував, щоб за мить знову наскочити і залити свідомість потічками дрібних жалючих спазмів.

Якась лінива і сполохана частина його свідомості намагалася сховатися від болю, просила волю Маркова відступитися від світла й знову зануритися у теплі зручні драглі. Але воля зігнорувала панічне прохання і зробила ривок до світла.

Події, відчуття, звуки і кольори звалилися на Маркова лавиною. Першої миті він нічого не второпав, а наступної вже тиснув на сенсор і з диким кашлем випльовував протиперевантажний гель.

— Цуно! Виходь на глісаду! — він не розібрав, хто кричить.

Генерала боляче штовхнули в плече.

— Очуняли? — спитав голос Хіосі. — Готуйтеся до евакуації.

— Де ми?

— Увійшли до атмосфери.

— Що відбувається?

— Борт пошкоджено. Потрапили під роздачу.

Зір Маркова нарешті сфокусувався на оглядовому екрані. Там, на темному тлі, спалахували чи то вибухи, чи то згущення плазми. Генерал зауважив на зображенні цифрові позначки. До нього дійшло: «Лорд» падав на нічний бік Фаренго зі швидкістю ста тридцяти метрів на секунду, до поверхні планети лишилося менше трьох кілометрів.

— Десять секунд до відстрілу капсули, — голос Аннадіра здався йому на диво спокійним.

«Доліталися, — подумки присвиснув Марков. — Якщо відстрелюють командний відсік, значить, у «Лорда» не лишилося жодного шансу. Й чим це нас так довбанули?»

Він ще продовжував міркувати про те, що могло статися, коли ложемент під ним лячно верескнув і прогнувся дугою. Колосальна вага налягла на Маркова, вдавила гранітні ребра у свинцеві легені. Сталевий обруч стягнув серце, і біль став яскравішим за всесвіт.

Якби перевантаження тривало на секунду довше, генерал втратив би свідомість. Але тягар зник так само миттєво, як і з’явився. На оглядовому екрані промайнули невиразні туманні пасма, відтак капсула вирівняла політ. Згідно позначок, вона планірувала майже паралельно поверхні.

— Маневруй, — підказала Хіосі.

— Нема як, — відізвався Аннадір. — Поворотні сопла заклинило.

— Вони нас зараз дістануть.

— Молись.

Марков глянув на екран. До поверхні залишалося сімсот метрів. Він скосив очі на протиперевантажний кокон з конвойованою. Яскраво-синій, наповнений амортизуючим гелем, мішок здавався непошкодженим.

«І що я маю з нею робити, якщо прифаренгимось далеко від Розплідника богів?»

Цієї миті екран затопило світло.

«Ось і все», — вирішив Марков.

— Прощавай, «Лорде», — почув він командирів голос.

— Амінь, — докинула Хіосі.

— Так це рейдер вибухнув? —